Розділ «26»

Не могла на неї довго дивитися, бо рилася в сумочці, намагаючись зрозуміти, що ж я все-таки забула. У голові все ще бринів голос місіс Трейнор: «Луїзо! Будь ласка, приїдьте! Знаю, що в нас були непорозуміння, але благаю… Життєво потрібно, щоб ви приїхали».

— Трясця. Ніколи не бачила маму такою, — провадила далі Трина.

Паспорт, гаманець, ключі від дверей. Ключі від дверей? А навіщо? В мене більше не було дому.

Катрина скосила на мене очі.

— Ну, вона зараз зла, але ж вона приголомшена! Ти ж розумієш, що їй перейде. Коли я сказала їй, що залетіла, то думала, що вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною. І за скільки днів їй перейшло, га? Два дні!

Вона щось собі базікала, але я не зважала. Я ні на чому не могла сконцентруватися. Здавалося, що всі мої нервові закінчення вилізли назовні, що вони аж рухалися з нетерплячки. Я побачу Вілла. Не думати ні про що більше. Я його побачу. Я аж відчувала, як зменшувалася між нами відстань, немовби ми були по обидва кінці невидимої еластичної нитки.

— Трин.

— Так.

— Не дай мені спізнитися на рейс, — тихо промовила я.

Якщо говорити про нерішучість, то це не про мою сестру. Ми вискочили на узбіччя, набираючи швидкості по крайній лівій смузі, значно перевищили швидкісний ліміт, проте встигали сканувати радіоповідомлення щодо ситуації на дорогах. Нарешті завиднілось летовище. Заскреготали гальма, і я вже майже вискочила з машини, коли почула:

— Гей, Лу! Вибач.

Я повернулася й підбігла до неї. Вона обійняла мене, дуже-дуже міцно.

— Ти чиниш правильно, — були її слова. Вона трохи не плакала. — Та пішло воно все! Якщо ти не встигнеш на літак, а мені все одно припаяють ті шість штрафних очок за перевищення швидкості, то я більш ніколи не розмовлятиму з тобою.

Я більше не оберталася. Усю дорогу до стійки «Свісс Ейр» я бігла чимдуж, і мені довелося аж тричі повторити своє ім’я, поки не промовила його чітко та зрозуміло, аж тоді мені дали квитки.

Незадовго до опівночі я прибула до Цюриха. А що було вже досить пізно, то місіс Трейнор, як і обіцяла, замовила мені номер у готелі летовища. Машина по мене приїде зранку о дев’ятій. Спочатку я думала, що не засну, але заснула — мене окутав дивний, важкий, неспокійний сон, напрочуд довгий. Прокинулась аж о сьомій годині, не відразу зрозумівши, де я.

Сонно роздивлялася незнайому кімнату, важкі бордові штори, які зовсім не пропускали світла, великий плазмовий телевізор, свою валізу, яку навіть не розпакувала вночі. Подивилася на годинник — було трохи по сьомій за швейцарським часом. І коли до мене нарешті дійшло, де я була й навіщо, мені скрутило живіт од страху.

Я вилізла з ліжка якраз вчасно, щоб добігти до ванної кімнати та виблювати. Опустилася на кахель, волосся прилипло до лоба, щока притиснулась до холодної порцеляни. У вухах — мамин голос, її заперечення, й потроху глухий острах почав обіймати мене. Я була не готова. Боялася, що знову не вийде. Не хотіла дивитися, як Вілл помиратиме. Стогнучи, я знову підвелася й виблювала.

Їсти не могла. Подужала лишень запхати в себе чашку чорної кави. Помилася, одягнулася, таким чином протягнула до восьмої години. Роздумувала над своєю світло-зеленою сукнею — чи підходила вона для того місця, куди я збиралася піти? Чи всі будуть у чорному? А мо’, вдягнути щось яскравіше та живіше, наприклад, червону сукню, яку Вілл так любив? Чому місіс Трейнор покликала мене сюди? Перевірила свій мобільник, роздумуючи, чи не подзвонити Катрині. Там зараз сьома ранку. Але вона, найпевніше, якраз збирає Томаса. А лише один спогад про маму — це вже занадто. Легенько підмалювалася та сіла біля вікна. А хвилини так повільно повзли! Ще ніколи за все життя мені не було так самотньо. Коли нестерпно стало сидіти в цій маленькій кімнатці, я закинула решту своїх речей у валізу та вийшла. Куплю газету та сяду в холі. Нічого не могло бути гіршого, аніж сидіти в задушливій темноті гардин у кімнаті, німій навіть при увімкнутому телевізорі з каналом новин по сателітці. Проходячи поруч зі столом адміністратора, я помітила комп’ютер, який непомітно стояв собі в кутку. На ньому був напис: «Для гостей. Попрохайте в адміністратора».

— Можна ним скористатися? — запитала в адміністратора.

Вона кивнула, і я купила в неї жетончик на одну годину. Я чудово розуміла, з ким хотіла побалакати, я відчувала всім своїм єством, що він був один з небагатьох, хто міг бути в чаті о цій порі. Я зайшла в чат і написала повідомлення: