Розділ «20»

Сестра потягнулася по серветку й витерла мені очі. Потім вона посмикала мене за щоку.

— Після того, що ти розповіла, ідея з коледжем видається пречудовою. Бо — скажімо відверто — вріже Вілл дуба чи ні, тобі все одно буде потрібна нормальна робота. Ти ж не захочеш звікувати свій вік доглядальницею.

— Нічого подібного, як ти там казала, з Віллом не станеться. Він… з ним буде все гаразд.

— Авжеж.

Мама кликала Томаса. Ми чули, як вона співала на кухні: «Томасе. Том-Том-Том-Том-Томасе…»

Трина зітхнула й потерла очі.

— Повертаєшся ввечері до Патрика?

— Так.

— Може, підемо вип’ємо в «Далматинці» й ти покажеш мені свої плани? Попрохаю, щоб мама сама вклала Томаса спати. Давай, ти ж можеш пригостити мене, адже назбирала по саму зав’язку на навчання в коледжі.

Була за чверть десята, коли я повернулася до Патрика.

Як не дивно, мої плани на відпустку Катрина схвалила повністю. Вона навіть не додала, як звичайно: «Так, але було б краще, якби ти…» На якусь мить я подумала, що вона робить це лише з увічливості, бо я стеменно з прибебехом. Одначе Трина й далі казала: «Оце так, не можу повірити, що ти це знайшла! Зніми якнайбільше фотографій, коли він займатиметься банджі-джампінгом» або «В’яви собі його обличчя, коли ти скажеш йому про стрибок з парашутом! Усе буде супер!»

Люди, що спостерігали за нами в пабі, можливо, думали, що ми дві подружки, які справді дуже люблять одна одну.

Обмірковуючи поїздку, я тихо ввійшла до квартири. Там не світилось, і я подумала, що Патрик ліг спати раніше згідно з графіком його інтенсивного навчання. Я кинула сумку додолу в коридорі й штовхнула двері вітальні, думаючи, як мило з його боку залишити для мене світло.

Коли бачу — він. Сидить за столом, накритим на двох, поряд мерехтить наполовину згоріла свічка. Коли я зачинила за собою двері, він підвівсь.

— Пробач, — сказав він.

Я витріщилась на нього.

— Я був ідіотом. Ти маєш рацію. Ця твоя робота тільки на півроку, а я поводивсь як дитина. Я повинен пишатися тим, що ти робиш щось вартісне й так серйозно за це взялася. Я почувався… покинутим. Тому пробач. Справді.

Він простягнув руку. Я взяла її.

— Добре, що ти намагаєшся йому допомогти. Це варте захоплення.

— Спасибі, — я стиснула його руку.