Розділ «20»

Вона мовчки переглянула все це, а потім вивчила підрахунки, які я зробила.

— Я можу заплатити за себе сама. За харчування та проживання. Я не хочу, щоби хтось подумав…

— Усе гаразд, — сказала вона, перебивши мене. — Робіть, що маєте робити. Якщо думаєте, що зможете переконати його поїхати, просто бронюйте місця.

Я зрозуміла, на що вона натякала. Часу на щось інше не було.

— Як думаєте, ви зможете переконати його? — запитала вона.

— Ну… якщо я… якщо я вдам, що це… — Я проковтнула. — …швидше мені на користь. Він уважає, що я нічого не зробила у своєму житті. Постійно стверджує, що я повинна кудись поїхати. Що я повинна… щось робити.

Місіс Трейнор уважно подивилася на мене. І кивнула.

— Так. Це справді схоже на Вілла..

Вона віддала мені папери.

— Я… — Я вдихнула, аж раптом, на мій подив, зрозуміла, що не можу говорити. Я ковтнула, двічі. — Те, що ви сказали тоді. Я…

Схоже, вона не хотіла чекати, поки я договорю, опустила голову й схопилась за ланцюжок на шиї своїми тонкими пальцями.

— Так, ну, я краще піду. Побачимося взавтра. Повідомте мене, що він скаже.

Того вечора я не повернулася до Патрика. Я збиралася, та щось повело мене геть від промзони. Я перейшла дорогу й сіла на автобус додому. Пройшла сто вісімдесят кроків до нашого будинку та увійшла всередину. Це був теплий вечір, усі вікна були повідчинювані, щоб зловити вітер. Мама готувала вечерю, наспівуючи на кухні. Тато сидів на дивані з чашкою чаю, дідусь дрімав у фотелі, схиливши голову набік. Томас старанно розмальовував чорним фломастером свої черевики. Я привіталася й пройшла повз них, думаючи, як можна так швидко почуватися тут чужою.

Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.

Трина подивилася на мене через плече.

— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.

— Так. Він їсть рибні палички.

Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.

— Як ти? У тебе жахливий вигляд.

— Як і в тебе.