Розділ «20»

— Ти знаєш, Лу, як це? Я наче біжу, але постійно трохи відстаю від інших. Я почуваюсь як… — Він глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтися. — Я відчуваю, наче за рогом станеться щось погане, й про це знають усі, крім мене.

Він подививсь мені у вічі.

— Не думаю, що поводжусь нерозумно, але я не хочу, щоб ти їхала. Мені байдуже, чи поїдеш ти зі мною на «Вікінг», але я не хочу, щоб ти їхала в цю… цю відпустку. З ним.

— Але я…

— Ми разом майже сім років. А цього чоловіка ти знаєш п’ять місяців. П’ять місяців ти там працюєш. І якщо ти поїдеш із ним, цим ти багато чого мені скажеш про наші стосунки. Про те, як ти ставишся до нас.

— Нічого такого. Нас це ніяк не стосується, — заперечила я.

— Стосується, якщо ти їдеш, незважаючи на все, що я тобі сказав.

Маленька квартирка, здавалося, застигла. Патрик дививсь на мене з виразом, якого я ніколи раніше не бачила.

Коли я нарешті здобулась на відповідь, то прошепотіла:

— Але я йому потрібна.

Сказавши це й почувши, як слова загойдалися й помінялися місцями в повітрі, я зрозуміла, що відчула б, якби це сказали мені.

Він ковтнув, трохи похитав головою, ніби одразу не зрозумів, що я сказала. Потому опустив руку на стіл і глянув на мене.

— Хоч би що я сказав, уже нічого не зміниться, так?

Ще одна особливість Патрика. Він завжди був розумніший, ніж я думала.

— Патрику, я…

На мить він стулив повіки, а потім повернувся й вийшов з вітальні, залишивши останню порожню тарілку на буфеті.