Розділ «20»

Після короткої перерви він заговорив знову, начебто успішно впоравсь із заздалегоди відрепетируваною промовою.

— Я приготував вечерю. Боюся, це знову салат. — Він підійшов до холодильника й витягнув дві тарілки. — Обіцяю, щойно «Вікінг» закінчиться, ми виберемося в шикарний ресторан. Або тоді, коли мені треба буде збільшити кількість вуглеводів у їжі. Я просто… — Він надув щоки. — Гадаю, я не в змозі думати про щось інше останнім часом. Напевне, це частина проблеми. І ти маєш рацію. Ти не мусиш їхати зі мною. Це моя справа. Маєш повне право натомість попрацювати.

— Патрику, — сказала я.

— Лу, я не хочу з тобою сперечатися. Пробачиш мені?

Його очі були занепокоєні й від нього пахло одеколоном. Ці два факти, наче тягар, повільно опустилися на мене.

— У будь-якім разі сідай, — промовив він. — Поїжмо, а потім… Не знаю. Гарно проведімо час. Побалакаймо про щось іще. Не про біг. — Він вимушено засміявся.

Я сіла, подивилася на стіл, а тоді всміхнулася.

— Дуже приємно, — сказала я.

Патрик справді міг зготувати сто одну страву з індички. Ми з’їли зелений салат, паста-салат, салат з морепродуктів і салат з екзотичних фруктів, який він приготував на десерт. Я пила вино, а він — лише мінеральну воду. Поступово ми почали розслаблятися. Переді мною був той Патрик, якого я давно вже не бачила. Він був смішний, уважний. Він контролював себе, навіть не згадував про біг чи марафони й сміявся, коли помічав, що розмова хилиться в той бік. Я відчула, що його ноги наштовхнулися під столом на мої й переплелися, і поволі щось важке й неприємне в моїх грудях почало зникати.

Моя сестра мала слушність. Моє життя стало дивним і віддаленим від усіх, кого я знала: важкий стан Вілла і його таємниця поглинули мене. Я мала переконатися, що ще не втратила себе.

Я стала відчувати себе винною через ту розмову з сестрою. Патрик не дозволив мені підвестися, навіть щоб допомогти йому з посудом. Чверть на дванадцяту він підвівся й поніс тарілки та миски на кухню й почав завантажувати посудомийну машину. Я сиділа та слухала, що він говорив мені через поріг. Я терла в точці, де шия моя переходила в плече, намагаючись розім’яти вузлики, що, здавалося, вросли там. Я заплющила очі, намагаючись розслабитися. Минуло кілька хвилин, перш ніж до мене дійшло, що розмова припинилася.

Я розплющила очі. Патрик стояв біля дверей, тримаючи мою теку з паперами про подорож. Він витягнув кілька аркушів.

— Що все це означає?

— Це… поїздка. Та, про яку я розповідала тобі.

Я спостерігала, як він перегортав папери, що їх показувала сестрі, розглядав маршрути, фотографії, каліфорнійський пляж.

— Я думав… — Його голос зазвучав неприродно придушено. — Я думав, що ви говорили про Лурд.

— Що?

— Чи… Не знаю… Про клініку Сток Мандевіль… чи щось таке. Коли ти сказала, що не поїдеш зі мною, бо маєш допомогти йому, я подумав, ти говориш про справжню роботу. Фізіотерапія чи зцілення вірою, щось таке. Але це, здається… — Він недовірливо похитав головою. — Це просто незабутня подорож.

— Ну… щось таке. Але не для мене. Для нього.

Патрик скривився.