Розділ «20»

— Стривай-но, — мовила Катрина, повернувшись на кріслі, — ніяк не збагну. Я гадала, ти хочеш залишитися з Віллом. Думала, що вся річ у тому, щоб переконати його жити й далі працювати в нього.

— Так, але… — Я витріщилась на стелю.

— Але що?

— Усе складно.

— Як і кількісне пом’якшення[26]. Утім, я розумію, що це — друкування грошей.

Вона піднялась зі стільця та зачинила двері в спальню. Далі, понизивши голос, щоб ніхто не міг нас почути, промовила:

— Думаєш, ти програєш? Він таки збирається?..

— Ні, — поспішно сказала я, — ну, я сподіваюся, що ні. У мене плани. Грандіозні плани. Я пізніше покажу тобі.

— Але…

Я витягнула руки над собою, переплівши пальці.

— Але Вілл мені подобається. Дуже.

Вона вивчала мене з вдумливим виразом на обличчі. Немає нічого страшнішого, ніж вдумливе обличчя моєї сестри, спрямоване безпосередньо на вас.

— От лайно.

— Не…

— Цікава історія, — мовила вона.

— Я знаю, — я опустила руки.

— Ти хочеш працювати, щоб…

— Це мені й інші квадриплегіки сказали. Ті, з ким я листувалася на форумах. Не можна бути всім водночас. Не можна бути доглядальницею та… — Я затулила обличчя руками. Я відчувала на собі Тринині очі.

— Він знає?

— Не знаю. Я навіть не певна, що сама знаю. Просто… — Я впала на ліжко долілиць. Пахло Томасом. І слабким ароматом Мармайту[27]. — Не знаю, що й думати. Але свій час, найпевніше, я проводила б із ним, ніж із кимось іншим.