Розділ «20»

— Ні… — сказав він, хитаючи головою. — Тобі це взагалі не сподобається. Гарячі ванни під зорями, плавання з дельфінами… Ой, глянь сюди: «п’ятизіркова розкіш» і «двадцятичотиригодинне обслуговування номерів». — Він подививсь на мене. — Це не робоча поїздка. Це чортів медовий місяць.

— Це не чесно!

— Та ну. Ти… ти справді сподіваєшся, що я просто отут-о сидітиму, поки ти раюватимеш з іншим чоловіком у такій відпустці?

— Його доглядальниця теж поїде.

— Га! І Натан? Ну, тоді все гаразд.

— Патрику, припини, усе це складно.

— То поясни мені. — Він тицьнув мені папери. — Лу, поясни мені це. Поясни це так, щоб я зрозумів напевно.

— Мені важливо, щоб Вілл захотів жити, щоб він побачив щось хороше у своєму майбутньому.

— І це хороше міститиме тебе?

— Це не чесно. Невже я колись прохала тебе покинути роботу, яку ти любиш?

— У мою роботу не входять гарячі ванни з незнайомими чоловіками.

— Якщо схочеш, я не заперечуватиму. Можеш приймати гарячі ванни з незнайомими чоловіками. Скільки хочеш! Будь ласка! — Я спробувала всміхнутися, сподіваючись, що він усміхнеться теж.

Але він і не збиравсь.

— Як би ти почувалася, Лу?.. Як би ти почувалась, якби я сказав, що збираюся на конференцію прихильників фітнесу з… не знаю, скажімо, з Лінн із «Гігантів тріатлону», бо їй потрібна підтримка?

— Підтримка? — Я згадала Лінн, її легке світле волосся та ідеальні ноги й розгублено подумала, чому він спершу подумав про неї.

— Зрештою, як би ти почувалась, якби я сказав, що ми разом весь час ходитимемо по ресторанах, можливо, сидітимемо в гарячій ванні й проводитимемо разом усі дні. У якомусь місці за шість тисяч миль ізвідси, тільки тому, що вона трохи пригнічена. Це й справді тебе не турбуватиме?

— Він не «трохи пригнічений», Пате. Він хоче померти. Він хоче поїхати в «Диґнітас» і там закінчити своє кляте життя! — Я чула, як у вухах гупає кров. — І ти не можеш усе так вивертати. Це ж ти назвав Вілла калікою. Ти ж сам не вважав його загрозою. «Ідеальний бос, — казав ти. — Переживати не варто».

Він поклав теку назад на стіл.

— Ну, Лу… Тепер я переживаю.

На хвилину я затулила обличчя руками. У коридорі відчинилися пожежні двері, й на мить почувся людський гомін. Двері зачинилися, й знов запала тиша. Патрик повільно водив рукою по краю кухонних шафок. На підборідді посмикувався м’яз.