Розділ «18»

Вілл ледь видимо всміхнувся куточками вуст.

— Щиро?

— Так. Мені треба знати. І, будь ласка, не кажи «Шок і Трепет». Ти плануєш щось жахливе?

Очі Вілла зустрілися з моїми. Бездонно сині. Хмарка метеликів знялася в моєму животі.

— Ми збираємося поводитися надзвичайно добре, Кларк.

Крильця метеликів шалено затріпотіли в мені, неначе вони були в пастці грудної клітки. Я почала говорити, але він мене перебив.

— Слухай, ми будемо робити лише так, щоб було весело, — сказав він.

Весело. Наче виправа на весілля до колишньої могла бути менш болючою за операцію з видалення зубного нерва. Утім, це був вибір Вілла. Віллів день. Я зітхнула, намагаючись опанувати себе.

— Лише одне «але», — сказала я, укотре поправляючи накидку.

— Що?

— Ти не гратимеш Кристі Брауна. Якщо ти будеш удавати Кристі Брауна, я покину тебе з цими розумниками й поїду додому.

Коли Вілл розвернувся й покотив до церкви, я почула, як він пробурмотів: «Зануда».

Ми відсиділи церемонію без пригод. Алісія, як я й думала, була надзвичайно красива: її шкіру вкривала бліда карамель, сукня з косим надрізом з не зовсім білого шовку ковзала по стрункій фігурі, наче вона не посміла б там зупинитися без дозволу. Я пильно дивилася на неї, коли вона проплила проходом, роздумуючи, як то воно бути високою та цибатою й мати такий вигляд, який більшість із нас бачила хіба на відретушованих плакатах. Мені було цікаво, чи робила її зачіску та макіяж команда професіоналів. Чи були на ній стяжні труси. Авжеж, ні. Вона б одягнула блідий шматок чогось мереживного — білизну для жінок, яким насправді не треба нічого підтримувати, білизну, яка коштує більше, ніж моя тижнева зарплатня.

Тоді як священик щось бубнів, а маленькі, взуті у балетки подружки нареченої човгалися на лавках, я роздивлялася інших гостей.

Там практично не було жодної жінки, яка б не могла з’явитися на сторінках глянсового журналу. Їхнє взуття, яке пасувало до їхніх нарядів точно в тон, здавалося, ніколи не носили. Молодші жінки елегантно стояли на чотири-чи п’ятидюймових шпильках, з ідеальним педикюром. Старші жінки, на невисоких тонких підборах, були одягнені в структуровані костюми з рівними плечиками й шовковою підкладкою в контрастних барвах, на них були капелюхи, на які, здавалося, не діє закон гравітації.

За чоловіками не було так цікаво спостерігати, проте майже всі вони мали ту ауру, яку я деколи помічала у Вілла, — ауру багатства та права, відчуття, що життя навколо влаштується відповідно. Я думала про компанії, якими вони порядкують, світ, у якому вони живуть. Мені було цікаво, чи помічають вони таких людей, як я, які няньчать їхніх дітей чи обслуговують їх у ресторані. «Або танцюють стриптиз для їхніх колег по бізнесу», — подумала я, пригадавши співбесіду в Службі зайнятості.

Весілля, на які ходила я, зазвичай мали розділяти сім’ї нареченої та нареченого через побоювання, що хтось порушить умови обіцянок.

Вілл і я розташувалися в задній частині церкви. Візок Вілла був якраз із правого краю моєї лавки. Він одважно дививсь, як Алісія йшла проходом, проте обличчя його нічого не виражало. Сорок вісім хористів (я порахувала) співали щось латиною. Руперт спітнів у своєму смокінгу й підвів брову, неначе почувався задоволеним і воднораз трохи божевільним. Ніхто не плескав і не веселився, коли їх оголосили чоловіком і дружиною. Руперт трохи зніяковів, схилився до своєї нареченої, так, наче хотів вийняти ротом яблуко з води, й трохи не влучив у її рот. Мені було цікаво, чи вважав вищий клас, що зациклюватися біля вівтаря — це трохи занадто.

І потім усе закінчилося. Вілл попрямував до виходу. Я дивилася на його потилицю, підняту вгору й незвичайно поважну, та хотіла запитати, чи не було помилкою приїхати сюди. Я хотіла запитати, чи він досі має почуття до неї. Я хотіла сказати, що він був занадто гарний для цієї дурненької, карамельної жінки, байдуже що міг запропонувати вигляд і що… Я не знаю, що хотіла ще сказати.

Я просто хотіла зробити краще.