Розділ «18»

— Він не схильний до самогубства?

— Вілл? Не більш як звичайно.

— Ну, це щось, — почувся звук, який повідомив про надходження листа на електронну пошту.

— Я краще піду, Трин.

— Гаразд. Гарно провести час. О, не вдягай тієї червоної сукні. У ній надто велике декольте.

Світанок у день весілля випав яскравий та ароматний, я й знала, що так буде. Такі дівчата, як Алісія, завсіди мають те, що хочуть. Хтось, мабуть, замовив слівце у богів погоди.

— Не прискіпуйся, — сказав Вілл, коли я йому це розповіла.

— Я навчалася в найкращого.

Натан прийшов рано. Він мав підготувати Вілла, щоб ми могли вийти до дев’ятої. Добиратися треба було дві години. Я додала зупинки для відпочинку, уважно плануючи наш маршрут, так, щоб ми мали всі наявні виго`ди. Збираючись у ванній, я натягала панчохи на свої наново поголені ноги, накладала макіяж і знов його витирала, щоб вишукані гості не подумали, буцім я схожа на дівчину на виклик. Я насмілилась не обмотувати шию шарфом, але принесла накидку, яку могла б використати як шаль, якби почувалася надто оголеною.

— Непогано, еге? — Натан відступив назад, появивши моєму зорові Вілла в темному костюмі та волошковій сорочці з краваткою. Він був чисто поголений, з легкою засмагою на обличчі. Сорочка робила його очі особливо яскравими. Несподівано здалося, що вони містять у собі блиск сонця.

— Непогано, — сказала я. Як не дивно, я не хотіла говорити, який в нього насправді гарний вигляд. — У будь-якім разі вона напевно пошкодує, що одружується з тим крикливим шматком сала.

Вілл звів очі до неба.

— Натане, ми все маємо в сумці?

— Так, усе на місці, можна вирушати. — Він повернувсь до Вілла. — Так, отже, ніяких поцілунків з подружками нареченої.

— Якби він тільки захотів, — сказала я. — Вони будуть одягнені в сукні й пахнутимуть кіньми.

Віллові батьки вийшли, щоб провести його. Мені здалося, що вони допіру посварилися, інакше місіс Трейнор не стояла б далеко від чоловіка, так наче вони були з різних графств чи ворожих таборів.

Вона не розімкнула рук навіть тоді, коли, сидячи за кермом, я здала назад, щоб Вілл міг сісти.

Жодного разу вона не глянула на мене.

— Не дайте йому напитися, Луїзо, — промовила вона, змітаючи уявну ворсинку з Віллового плеча.

— Чому? — запитав Вілл. — Я не за кермом.