Розділ «18»

— Ми йдемо на весілля.

Я так і не дізналася, чому Вілл зненацька надумав їхати на весілля Алісії та Руперта. Припускаю, що то була звичайна його впертість — ніхто не чекав, що він піде, та найменше, либонь, Руперт і Алісія. Можливо, вчинив він саме так, щоб нарешті припинились розмови. Утім, гадаю, за останні кілька місяців усе те втрачало силу, щоб завдати йому бодай якогось відчутного болю.

Ми вирішили, що обійдемося без Натанової допомоги. Я зателефонувала дізнатися, чи підходить намет для інвалідного візка Вілла, й коли Алісія збагнула, що ми насправді не відхиляємо запрошення, в її голосі почулося збентеження, і я второпала, що запрошення те було лиш для годиться.

— М-м… ну… є маленька сходинка до намету, проте, здається, люди, які встановлюватимуть намет, казали, що могли б забезпечити й пандус, — мовила вона.

— Це буде люб’язно. Дякую, — відказала я. — Побачимося в день весілля.

Ми зайшли в інтернет і вибрали весільний подарунок. Вілл витратив 120 фунтів на срібну фоторамку, а за вазу, про яку сказав, що вона «зовсім гидка», віддав іще 60 фунтів.

Мене вразило те, що він міг витратити так багато грошей на того, хто насправді йому навіть не подобавсь, але протягом тижнів роботи у Трейнорів я постерегла, що в них інше ставлення до грошей. Вони, не задумуючись, підписували чеки з чотиризначними числами. Якось я бачила виписку з банківського рахунку Вілла, коли її залишили для нього на кухонному столі. Там було зазначено достатню суму, щоб купити вдвічі більший будинок, ніж наш, — і то був лише його поточний рахунок.

Я вирішила вбратися в свою червону сукню — почасти тому, що знала, вона подобається Віллові (а тепер ще й стало очевидно, що йому потрібна буде щонайменша підтримка, яку він може дістати), а також тому, що насправді я не мала інших суконь, які б наважилась одягнути на такий бенкет. Вілл і гадки не мав про страх, який я відчувала на саму думку про відвідини світського весілля в ролі «допомоги». Щоразу, коли я думала про неприємні голоси, оцінювальні погляди в наш бік, я натомість хотіла провести день, дивлячись, як Патрик намотує круги. Воно, може, й нерозумно було з мого боку переживати, але що я могла із собою вдіяти. Думка про гостей, які зверхньо дивитимуться на нас обох, змушувала мене нервуватися.

Я нічого не сказала Віллові, але за нього боялася. Рішення піти на весілля до колишньої скидалося на мазохістський вчинок за будь-яких обставин, а піти на зборище, де буде повно твоїх давніх друзів і колег по роботі, щоб подивитися, як твоя колишня дівчина одружуватиметься з твоїм колишнім другом, — це видавалося мені прямим шляхом до депресії. Я спробувала натякнути йому напередодні події, але він проігнорував мене.

— Якщо я за це не переживаю, Кларк, то й тобі не варт, — мовив він.

Я зателефонувала Трині й розповіла їй.

— Перевір інвалідний візок, — усе, що вона сказала.

— Це вперше я буду з ним на певній відстані від дому, і це буде страшенна катастрофа.

— Можливо, він просто хоче нагадати собі, що є речі гірші за смерть.

— Смішно.

Трина неуважно слухала нашу телефонну розмову. Вона готувалася до тижневого навчального курсу із наданням місця проживання «майбутнім потенційним бізнес-лідерам» і відчувала потребу в мамі та мені, щоб доглянути Томаса. Подія та, як вона казала, мала бути фантастичною. Мало прийти кілька відомих людей. Її керівник посприяв тому, щоб вона, єдина людина з усієї групи, не оплачувала внески. Коли Трина зі мною розмовляла, то також щось робила на комп’ютері. Чути було стукіт її пальців по клавіатурі.

— Добре тобі, — сказала я.

— Це в якомусь коледжі в Оксфорді. Навіть не в колишньому політеху. Справжній Оксфорд із «замріяними шпилями».

— Чудово.

На хвильку вона завагалась.