Розділ «18»

— От так нянька, — промовив Вілл, звівши брову. — Цікаво, яка ціна буде моєму мовчанню перед мамою?

Мене приголомшила Віллова поведінка протягом усього дня. Я думала, що матиму мовчазного Вілла, саркастичного Вілла. Щонайменше тихого Вілла. Однак він був чарівний з усіма. Навіть подача супу на обід не потурбувала його. Він лише ввічливо запитав, чи хотів би хтось обміняти його суп на свій хліб, і дві дівчини з дальньої сторони столу, визнавши, що не терплять пшениці, майже кинули свої булочки на нього.

Що більше я переживала, як мені протверезіти, то оптимістичнішим та безтурботнішим ставав Вілл. Старша жінка у праву руч від нього виявилася колишнім членом парламенту, яка боролася за права інвалідів. Вона була однією з тих кількох людей, які говорили з Віллом без найменшого дискомфорту. Якоїйсь миті я побачила, що вона годує його шматком рулету. Коли жінка на деякий час підвелася й вийшла з-за столу, Вілл сказав, що вона колись сходила на Кіліманджаро.

— Люблю бувалих у бувальцях, таких, як ця, — мовив він. — Лишень уяви її з мулом і пакетом бутербродів. Міцна, як старі черевики.

Мені пощастило менше з чоловіком, який сидів ліворуч. Він витратив лише близько чотирьох хвилин, ставлячи найкоротші запитання про те, хто я, де живу, кого я там знаю, щоб збагнути, буцім я нічого не скажу такого, що його може зацікавити. Він обернувся до жінки ліворуч, покинувши мене мовчки справлятися із залишками мого обіду. Я зніяковіла, коли ж чую, Віллова рука зсувається з візка поруч мене, і долоня його лягає на мою руку. Гляну вгору — він мені підморгує. Узявши його руку, я потисла її, вдячно вдивляючись Віллові в очі. І тоді він від’їхав візком на шість дюймів і прилучив мене до розмови з Мері Ролінсон.

— То, Вілл каже, ви за нього відповідаєте, — мовила вона. Її пронизливі блакитні очі та зморшки говорили про життя, у якому не було часу для процедур із догляду за шкірою.

— Намагаюся, — відказала я, зиркнувши на нього.

— І ви завжди працювали в цій галузі?

— Ні, я раніше… працювала в кав’ярні, — не певна, що сказала б іще комусь на весіллі таке, але Мері Ролінсон схвально кивнула.

— Я завжди думала, що це має бути досить цікава робота. Якщо тобі подобаються люди й ти вельми допитлива… я саме така.

Вона радісно всміхалася.

Вілл забрав руку назад на візок.

— Я намагаюсь заохотити Луїзу робити ще щось, щоб трохи розширити її круговид.

— Що ви плануєте? — запитала вона мене.

— Вона не знає, — мовив Вілл. — Луїза — одна з найрозумніших людей, яких знаю, проте я не можу змусити її побачити власні можливості.

Мері Ролінсон зиркнула на нього.

— Не опікуйся нею, любий. Вона цілком спроможна відповідати за себе.

Я кліпнула.

— Певніше, я думаю, з-поміж усіх людей саме ти мав би знати це передусім, — додала вона.

Вілл наче збирався щось сказати, але передумав. Він пильно глянув на стіл і злегка похитав головою, але всміхався.