Розділ «18»

— Ти повністю маєш рацію, Вілле, — сказав його батько. — Мені завжди треба було випити чарку, або й дві, щоб пережити весілля.

— Навіть своє власне, — пробурмотіла місіс Трейнор і голосно додала: — Ти вельми ошатний, синку. — Вона опустилася на коліно, поправляючи канти Віллових штанів. — Справді, дуже ошатно.

— Ви також! — Містер Трейнор схвально на мене глянув, коли я встала з водійського сидіння. — Дуже ефектно. Ану, Луїзо, покрутіться.

Вілл розвернув свій візок.

— Тату, вона не має часу. Вирушаймо, Кларк. Гадаю, негоже їхати у візку позаду нареченої.

Я закріпила візок Вілла позаду й акуратно повісила його нарядний піджак над пасажирським сидінням так, щоб він не зім’явся. Відтак, відчувши полегшення, сіла в машину, й ми рушили.

Я могла сказати, яким буде будинок батьків Алісії, навіть іще не бачивши його. Фактично моя уява непомильно виплодила побачене далі. Коли пригальмовувала, Вілл запитав мене, чому я сміюся. Великий, у григоріянському стилі, будинок священика, високі вікна якого були частково затемнені безліччю блідих гліциній, а в’їзна алея брукована дрібним світло-коричневим гравієм, був ідеальною домівкою для полковника. Я вже могла в’явити собі, як вона тут росла: з двома охайно заплетеними світлими косами, верхи на своєму власному першому товстому поні, який стоїть на газоні.

Два чоловіки у світловідбивальних жилетах скеровували транспорт на поле між будинком та церквою, що містилася позаду нього.

Я опустила вікно.

— А чи є паркованка біля церкви?

— Гості сюди, мадам.

— У нас інвалідний візок, і тут він застрягне в траві, — сказала я. — Нам треба бути відразу біля церкви. Дивіться, я заїду он туди.

Вони глянули один на одного й щось проміж себе пробурмотіли. Перш ніж вони змогли щось сказати, я під’їхала та припаркувалась у відокремленому місці біля церкви. «І тут усе починається», — подумала, впіймавши Віллів погляд у дзеркалі, коли глушила двигун.

— Заспокойся, Кларк. Усе буде добре, — промовив він.

— Я цілком розслаблена. Чому ти думаєш інакше?

— Ти геть передбачувана. До того ж ти відгризла чотири нігті, поки їхала.

Я припаркувалася, вийшла з машини, обгорнулася накидкою і натиснула на пульт, щоб опустити пандус.

— Добре, — сказала я, коли колеса Вілла торкнулися землі.

У полі через дорогу від нас люди виходили з великих німецьких автівок. Жінки у рожевих сукнях бурмотіли щось до чоловіків, коли їхні підбори застрягали в траві. Вони всі були довгоногі та елегантні в блідих, приглушених барвах. Я поправила волосся, роздумуючи, чи не наклала забагато рум’ян. Підозрювала, що мала вигляд одного з тих пластикових помідорів, з якого видушують кетчуп.

— Отже… як ми сьогодні граємо?