Розділ «18»

— Гадаю, Луїзо, що ваша робота нині забирає страшенно багато розумової енергії. Не думаю, що цей юнак — один з найлегших клієнтів.

— Цілком згідна.

— Але Вілл має рацію щодо передбачення можливостей. Ось моя візитівка. Я член правління добродійної організації, яка заохочує на перекваліфікацію. Можливо, в майбутньому ви захотіли б обдумати щось інше.

— Я дуже щаслива працювати з Віллом, дякую.

Я взяла візитівку, яку вона простягнула, не зважаючи на мою відповідь, трохи приголомшена тим, що ця жінка проявила найменшу цікавість до того, що я робила у своєму житті. Але, навіть узявши її, я почувалася самозванкою. Не було ніякого шансу покинути роботу, навіть якби я знала, чого хочу навчитись. Я не була певна, що я саме та людина, якій підійде перекваліфікація. А проте основним моїм завданням було підтримувати у Віллі життя, не дати йому померти. Я настільки заглибилась у власні думки, що на деякий час перестала слухати співрозмовників.

— …це дуже добре, що ви подолали основні труднощі, скажімо так. Знаю, що дуже важко різко перебудувати життя навколо нових сподівань.

Я пильно дивилася на залишки лосося-пашот. Ніколи не чула, щоби хтось так розмовляв із Віллом.

Нахмурившись, він дивився на стіл, а тоді знов обернувся до неї.

— Я не впевнений, що основні труднощі позаду, — проказав він тихо.

Якусь мить вона дивилась на нього, а тоді глянула на мене.

Я подумала: «Чи не зрадило мене часом моє обличчя?»

— Усе потребує часу, Вілле, — сказала вона, торкнувшись його руки. — І саме до цього ваше покоління важко пристосовується. Ви всі виросли у сподіванні, що все буде відбуватись за вашими умовами майже миттєво. Ви всі гадаєте, що проживете те життя, яке обрали. Особливо такий успішний чоловік, як ти. Але на все потрібен час.

— Місіс Ролінсон, Мері, я не сподіваюсь одужати, — сказав він.

— Я не говорю про фізичне, — мовила вона. — Я говорю про навчання користуватися новим життям.

І саме тоді, коли я чекала, що відповість Вілл, почувся голосний стукіт ложки об склянку. Кімната затихла у сподіванні тостів.

Я ледве чула, що вони говорили. Один за одним чоловіки у смокінгах наче зверталися до людей і місць, яких я не знала, викликаючи ввічливий сміх. Я сиділа, наминаючи трюфелі з чорного шоколаду, які подали на стіл у срібних кошиках, випила три чашки кави уряд, отож до відчуття сп’яніння додалися знервованість і збудження. Зате Вілл був уособленням тиші. Він сидів і дививсь, як гості аплодують його колишній дівчині, й слухав, що гудів Руперт про те, яка вона надзвичайно чудова. Ніхто не помітив його. Не знаю, може, тому, що вони не хотіли ранити почуття Вілла, а мо’, через те, що його присутність там насправді викликала деяке збентеження. Лише зрідка Мері Ролінсон схилялася й шепотіла щось йому на вухо, а він злегка кивав, наче погоджувавсь.

Коли нарешті вщухли промови, з’явилася маса працівників, які стали звільняти осереддя кімнати для танців. Вілл нахилився до мене.

— Мері нагадала, що по дорозі є дуже гарний готель. Зателефонуй їм і дізнайся, чи можемо ми там зупинитися.

— Що?

Мері подала мені назву й номер телефона, нашкрябані на серветці.