Розділ «16»

— Так.

— З жінкою?

— Так.

— Рудою?

— Так.

Вілл на хвилину замислився.

— Пробач, якщо повинна була розповісти тобі про це, — мовила я. — Просто вважала… не моє тут мелеться.

— І про це не просто завести розмову.

— Так.

— Якщо тебе це втішить, Кларк, це не вперше, — сказав він і попрямував у будинок.

Дейдре Беллоуз двічі повторила моє ім’я, перш ніж я звела очі. Я занотовувала в записник назви місць зі знаками питання, їхні переваги та хиби, і зовсім забула, що в автобусі. Я намагалася придумати спосіб вивезти Вілла в театр. Поблизу, за дві години їзди, був лиш один, і в ньому показували мюзикл «Оклахома!» Уявити собі, як Вілл киває в такт мелодії «Oh What A Beautiful Morning», було важко, та всі серйозні театри містилися в Лондоні. А Лондон і досі здавався нездійсненною мрією.

Загалом беручи, тепер я могла витягти Вілла з хати, однак ми вже об’їхали всі доступні місця в радіусі години їзди, і я й гадки не мала, як змусити його поїхати далі.

— Десь у своєму маленькому світі Луїза?

— Ох. Здоровенька, Дейдре! — Я посунулася, щоб звільнити для неї місце.

Дейдре з мамою були подруги ще з юності. Вона володіла крамницею оббивних тканин і була тричі розлучена. Дейдре мала настільки товсте волосся, що здавалося: вона носить перуку. З виразу її м’ясистого сумовитого обличчя знати було, що вона досі з тугою мріє про лицаря в білому, який прийде й забере її із собою.

— Зазвичай я не їжджу автобусом, але моє авто нині в ремонті. Як ведеться? Мама розповіла мені про твою роботу. Звучить дуже цікаво.

Отак доростають літ у маленькому містечку. Твоє життя в усіх перед очима. Нічого не сховати: ні того випадку, коли мене, чотирнадцятирічну, спіймали на автостоянці приміського супермаркету з сигаретою в зубах, ані того факту, що мій батько змінив плитку в туалеті на першому поверсі. Дрібниці повсякдення — валюта для таких жінок, як Дейдре.

— Усе добре.

— І добре платять?

— Еге ж.