Розділ «16»

— О, він пропонував, — відказала я.

Вілл подививсь на мене так, наче збирався вести розмову далі.

А тоді, певно, передумав.

— Як я й казав, — знизав плечима він, — пропозиція чинна.

Ось те, що Віллові подобалося:

1. Перегляд фільмів, особливо зарубіжних із субтитрами. Його можна було переконати подивитись бойовики чи навіть кіноепопеї, але не романтичну комедію. Якщо я таки ризикувала й брала її в прокаті, усі 120 хвилин він глузливо фуркав або вказував на всі кліше в сюжеті, поки мені не ставало зовсім не до сміху.

2. Прослуховування класичної музики. Він знав про неї до біса багато. Вілл також любив деяку сучасну музику, хоча джаз, за його словами, — претензійна балаканина. Коли він побачив уміст мого MP3-плеєра, то так сильно реготався, що одна з його трубок трохи не випала.

3. Сидіти в саду, тепер, коли надворі тепло. Іноді я стояла біля вікна та спостерігала за ним. Вілл сидів, відкинувши голову назад, і просто насолоджувався сонячним промінням на обличчі. Коли я завважила йому про цю здатність бути непорушним і просто смакувати момент — те, що мені ніяким побитом не вдавалося, — він зазначив, що, як не можеш рухати руками та ногами, вибір невеликий.

4. Змушувати мене читати книжки або журнали та потім обговорювати їх. «Знання — це сила, Кларк», — казав він. Я спершу ненавиділа це, почувалася школяркою, чиї можливості пам’яті перевіряють. Та за певний час я зрозуміла, що неправильних відповідей для Вілла не існувало. Йому просто подобалось, коли я сперечалася з ним. Він розпитував мене, що я думаю про газетні статті, не погоджувався зі мною щодо героїв книжок. Здавалося, в нього була власна думка майже на все: дії уряду, чи варто одному бізнесові купувати інший, чи слід садити когось у в’язницю. Якщо він думав, що мені ліньки чи я повторюю думки моїх батьків або Патрика, то мовляв прямо: «Ні, не досить добре». Якщо я казала, що нічого не знаю про щось, він здавався таким розчарованим.

Я почала випереджати його — і тепер в автобусі по дорозі на роботу читала газети, просто щоб підготуватися. «Слушна заувага, Кларк», — казав Вілл, і я сяяла з радощів. А потім мені стукало в голову, що знов я дозволила Віллові повчати мене.

5. Голитися. Тепер що два дні я намилювала йому підборіддя й надавала Віллові респектабельності. Якщо в нього був гарний день, він відкидався на спинку візка, заплющував очі і на обличчі в нього розпливалося майже фізичне задоволення. Може, це мені здавалося. Імовірно, я просто бачила те, що хотіла побачити, але Вілл був цілком спокійний, поки я обережно водила лезом по його підборіддю й щоках, а коли він розтуляв повіки, вираз його обличчя м’якшав, наче він прокидався з надзвичайно приємного сну. Віллове обличчя посвіжішало, завдяки часові, який ми проводили поза домом, шкіра злегка засмагла. Я тримала бритви на горішній поличці у ванній кімнаті, ховаючи за великий флакон кондиціонеру для волосся.

6. Бути простим парубком. Особливо з Натаном. Уряди-годи перед вечірніми процедурами вони сідали в кінці саду і Натан відкривав кілька бляшанок пива. Іноді я чула, як вони обговорювали регбі або кепкували з якоїсь жінки, яку бачили по телевізору, і це взагалі не було схоже на Вілла. Але я зрозуміла, що це йому потрібно, йому був потрібен хтось, з ким він міг бути простим паруб’ягою й поводитися відповідно. Це був острівець «нормальності» в його дивному ізольованому житті.

7. Коментувати мій гардероб. Певніше, дивуватися моєму гардеробові. За винятком чорно-жовтих колготок. Я двічі їх одягала, і він нічого не казав, а просто кивав головою, мовляв, хоч щось у цьому світі гаразд.

— Ти нещодавно бачила в місті мого тата.

— А. Так.

Я розвішувала на шворці білизну. Сама шворка була прихована в місці, яке місіс Трейнор називала городом. Гадаю, вона не хотіла, щоби щось таке повсякденне, як прання, поганило вигляд її квіткових бордюрів. Моя ж мама розвішувала свою білизну майже з гордістю. Це було схоже на виклик сусідкам: «Ану, хто мене переплюне?» Тато ледве відрадив її виставити ще одну сушарку для одягу перед входом.

— Він запитав мене, чи ти згадувала це в розмові.

— А! — Я намагалася нічого не виказати обличчям. Але, здавалося, він чекав на відповідь. — Певне, що ні.

— Він був не сам?

Я поклала останню прищіпку в мішечок, згорнула його й поклала в порожній кошик на білизну. Тоді повернулась до нього.