Розділ «Сила імені»

Вражений цією новиною, Ерагон аж розгубився. Він пам’ятав, як Роран цілувався з Катріною, коли приїздили торговці, але щоб одружитися?

— Катріна? — перепитав він, тільки для того, аби підтвердити свій здогад.

Роран ствердно кивнув.

— То ти вже освідчився їй?

— Ні, але коли почнеться весна, коли я зможу прогодувати родину, тоді й освідчусь.

— Але ж зараз на фермі дуже багато роботи, — почав був Ерагон. — Зачекай хоча б до весни, коли будемо сіяти.

— Ні, ні, — всміхнувся Роран. — Саме навесні я й буду потрібен більше, ніж будь-коли. Спочатку ми оратимемо й сіятимемо, потім полотимемо бур’яни… Не кажу вже про решту обов’язків. Ні, мені краще піти зараз, коли нема роботи і всі чекають закінчення зими. Ви з Герроу впораєтеся й без мене. Якщо все буде гаразд, незабаром я знову працюватиму на фермі, але вже разом із дружиною.

Ерагон неохоче визнав, що Роран таки має рацію. Він кивнув у відповідь, сам не розуміючи, на знак згоди, чи на знак незгоди.

— Усе, що я можу зараз, це побажати тобі успіхів, — сказав Ерагон. — Але Герроу така новина навряд чи сподобається.

— Побачимо, — тільки й відповів на те Роран.

І хлопці рушили далі. Запала тривала мовчанка, краючи Ерагонові серце, хоч він і розумів, що з часом, можливо, гляне на все це якось інакше. Коли брати дістались додому, Роран таки не став розповідати Герроу про свої плани, але Ерагон був упевнений, що рано чи пізно це станеться.

Невдовзі по тому хлопчак вирішив провідати свого дракона — вперше відтоді, як той звернувся до нього на ім’я. Тепер він почувався ніяково, усвідомлюючи, що перед ним рівна за розумом істота.

— Ерагоне! — почув юнак знайоме звертання.

— Оце й усе, що ти можеш сказати? — трохи роздратувався він.

— Так, — пролунало у відповідь.

Від несподіванки парубок аж присів. То з нього ще й глузують? Що ж тоді буде далі? Спересердя він буцнув ногою суху гілку. Через суперечку з Рораном юнак був не в кращому настрої. Дракон подумки поцікавився, у чому річ, тож Ерагон виклав усе, що накипіло в нього на серці. Він говорив, і його голос ставав дедалі гучнішим, аж доки не зірвався на розпачливий крик. Перш ніж заспокоїтись, знеможений юнак вдарив кулаком об землю.

— Я не хочу, щоб він їхав, — у відчаї сказав Ерагон.

Уважно слухаючи, дракон спостерігав за своїм господарем. Парубок подумки вилаявся й нарешті глянув на свого вихованця.

— Тобі потрібне ім’я. Сьогодні я чув декілька, то, може, тобі сподобається якесь із них, — озвався він до дракона.

Ерагон пригадав імена, які називав йому Бром, і спинився на двох, що здалися найбільш героїчними й водночас мелодійними: