Розділ «Аджихад»

Зітхнувши, володар розповідав далі:

— Ми сподівалися, що це примирить наші народи. Утім, марно. Минуло десять років, але дракон так і не народився, тож і вершника для нього не було. Потім яйце викрали, а ельфійку, яка його перевозила, схопили ургали… І доки вона не прийде до тями, ми не дізнаємось, що сталося насправді. Нам відомо тільки те, що вона встигла викинути яйце перед тим, як її схопили нападники…

— То вона все-таки володіє магією? — здивувався Ерагон, згадуючи розповідь ельфійки про те, як вона протистояла Смеркові у в’язниці.

— Це була одна з причин, з огляду на яку їй доручили перевезення яйця. Проте Арія була надто далеко, щоб закинути його до нас, бо кордони ельфів охороняються від проникнення будь-чого магічного. Тому дівчина, згадавши про Брома, жбурнула яйце в бік Карвахола.

— А як вона взагалі опинилась у Паланкарській долині? — спитав юнак. — Адже вардени переховуються так далеко від тих земель. Чи, може, десь там мешкають ельфи?

— Я не мав би цього казати, — посуворішав Аджихад, — але я тобі довіряю. Ельфи ховаються далеко на півночі, у хащах Ду Вельденвардена. Ніхто з часів вершників не заходив так далеко, тож ми не знаємо, чи вони й досі там. Принаймні, якщо Арія кинула яйце в бік Карвахола, то, мабуть, десь поблизу має бути схованка ельфів.

Озирнувшись, Аджихад притишив голос й провадив далі:

— Коли Арія зникла, її народ відмовився підтримувати варденів. Їхня королева була дуже розлючена, гадаючи, що тут не обійшлося без нашого втручання, але це неправда. Так чи так, ельфи більше не допомагають нам у боротьбі з імперією, а військо голодує… Можливо, з поверненням Арії ельфійська королева перестане на нас гніватись. А тут іще ти, вершник, який урятував їхню подругу. Мабуть, вони схочуть, щоб ти продовжив свій вишкіл у них. Тільки на це немає часу…

— Це ж чому? — здивувався Ерагон.

— На те є кілька причин, — пояснив ватажок. — По-перше, останні новини про ургалів… Розумієш, зараз вардени в дуже непевній ситуації. З одного боку, ми маємо рахуватись із ельфами, і в той же час — не можемо сваритись із гномами, бо переховуємося в їхньому Тронжхеймі.

— А хіба гноми не заодно з варденами? — поцікавився юнак.

— Не зовсім, — похитав головою Аджихад. — Вони дають нам притулок і допомагають у боротьбі з імперією, але залишаються вірними своєму королю. Я не маю над ними такої влади, як їхній Ротгар, що співчуває нам, але не може піти проти ватажків місцевих кланів.

— А ці ватажки, — спитав Ерагон, — вони теж проти мене?

— Гадаю, що так, — втомлено озвався володар. — Ворожнеча між гномами та драконами існувала споконвіку, аж доки ельфи не поклали цьому край, оголосивши перемир’я. До того часу дракони винищували гномів і крали їхнє золото… Тож вони не дозволять вершникові господарювати у власній країні. Адже один вершник, жорстокий Галбаторікс, уже належить до списку їхніх ворогів.

— А чому Галбаторікс ще й досі не знає про Фартхен Дур? — спитав хлопець. — Адже йому повинні були про нього розповісти, коли він вчився на вершника.

— Розповісти, може, й розповіли, — посміхнувся Аджихад. — Але ж не показали.

— Я знаю, що Фартхен Дур лежить у цих горах, — сказав Ерагон.

— Авжеж, коли загинув його дракон, Галбаторікс переїхав на інше місце, — почув він у відповідь. — Адже вершники більше не довіряли йому. Він хотів був бодай щось дізнатися, але ті воліли вмерти, аніж сказати йому хоч слово. Щодо гномів, то їх і досі ніхто не може зловити.

— Але чому ж він не пройде з військом весь Ду Вельдеиварден і не знайде Еллесмеру? — спитав юнак.

— Бо ельфи мають достатньо сили, щоб боронитися, — пояснив Аджихад. — Він не наважиться напасти перший, хоч у нього і є магічна сила, яка щороку зростає. А коли до нього приєднається хоча б один вершник, то він узагалі стане непереможний. Він ще й досі сподівається на драконів, які мають вилупитись із тих двох яєць, але досі все марно.