Розділ «Ду Сундавар Фреор»

«Але що ж тут робить Смерк? — не міг збагнути юнак. — Адже воїни мали негайно його вбити!» Потім він подумки повернувся до ельфійки, й п'янке, незнане почуття знову охопило його. «Я мушу втекти», — вирішив Ерагон. Але свідомість хлопця знову потьмарилась, солодка дрімота накрила його, наче ковдрою, і він поплентався до ліжка. Коли в коридорі вщухали останні кроки, Ерагон уже міцно спав.

Коли хлопець знову прокинувся, то відчув, що йому значно ліпше. Тільки тепер він зрозумів, що перебуває в Джиліді. «Здається, отрута вже не діє!» — зрадів Ерагон. Підбадьорений, він спробував був подумки зв’язатися із Сапфірою або скористатися магією, але в нього нічого не вийшло. І раптом його вразила жахлива думка: а чи пощастило друзям урятуватися під час того бою? Визирнувши з вікна, юнак помітив, що місто тільки-но прокидається. Вулиця була ще порожня, коли не зважати на кількох жебраків.

Думаючи про ельфійку та Смерка, Ерагон узяв глек із водою. Він зробив ковток — рідина мала слабкий присмак, ніби в неї крапнули якихось гидких парфумів. «Мабуть, зілля додають сюди, а також у харчі», — миттю збагнув парубок. Він згадав, як разаки отруїли його минулого разу, але тоді зілля діяло всього кілька годин. «Якщо не їсти й не пити, то з часом я поновлю свою магічну силу й тоді зможу звільнити ельфійку», — задоволено міркував Ерагон, посміхнувшись від самої думки про те, що це можливо.

Незабаром юнакові знову принесли поїсти. Він дочекався, доки наглядач піде, а потім швиденько викинув те, що було в мисці, за вікно. Тепер його сніданок складався лише зі шматка хліба, сиру та цибулини. Утім, парубок відчув, як навіть від цієї простої їжі в нього почало судомити шлунок.

Усі свої сили Ерагон спрямував на те, аби здолати отруту. Йому було дедалі важче думати про щось інше, крім їжі, хоча водночас юнак намагався поновити знання з прадавньої мови, випробовуючи їхню дію. На жаль, коли він вимовляв закляття, геть нічого не відбувалось. Ерагон ледь не кричав від люті й власного безсилля.

За якийсь час йому принесли обід, який полетів у вікно слідом за сніданком. Юнак відчував страшенний голод, та ще дужче йому дошкуляла спрага. У горлі пересохло, а думки про холодну воду не йшли йому з голови. Тільки неймовірним зусиллям волі Ерагон змусив себе не дивитися на триклятий глечик.

Від сумних думок юнака відволікла метушня в коридорі. За дверима камери хтось голосно говорив:

— Вам туди не можна! У мене наказ нікого не пускати!

— Та невже? І ви ладні за це померти, капітане?

— Ні… — почав був вагатися охоронець. — Але король…

— З королем я сам про все домовлюсь! — змінив тон його співрозмовник. — Відчиняйте двері!

За мить у замку заскрипів ключ, і хлопець, швидко відійшовши вглиб камери, спробував набрати байдужого вигляду. «Я мушу поводитись так, ніби нічого не розумію, — вирішив він. — Нехай там що мені казатимуть, я буду клеїти дурня».

Коли двері відчинились, на порозі стояв Смерк. Його обличчя було схоже на посмертну маску, неначе на відполірований череп хтось натягнув шкіру.

— Привіт! — вишкірився гість у глузливій посмішці. —Я довго чекав на зустріч з тобою.

— Хто ви? — ледь чутно спитав Ерагон.

— Яка різниця, — відповів Смерк, сідаючи на стільця посеред камери. — Моє ім’я все одно нічого тобі не скаже. А ось ти… хто ти такий?

Здавалося, питання було зовсім нехитре, та хлопець виразно відчув у ньому якусь підступну пастку.

— Я не знаю, — знизав він плечима. — Мене звати Ерагон, але ж це нічого про мене не говорить… Хіба не так?

— Можливо, — зареготав гість. — А ти не такий уже й простак, мій юний вершнику!

Несподівано різко він схилився до Ерагона й злісно прошипів: