Розділ «Паланкарська долина»

— Ще раз дякую. Я охоче попрацюю у вас.

Парубок справді зрадів, що в нього буде така нагода віддячити Хорстові, адже його дядько ніколи б не взяв милостиню. Несподівано Ерагон згадав про братове прохання:

— Роран просив, аби я поговорив з Катріною, а оскільки вже мені не пощастило цього зробити, то, може, ви їй дещо перекажете?

— Звісно.

— Він хотів попередити, що приїде сюди, тільки-но з’являться торговці, і тоді вже з нею побачиться.

— Ото й усе?

Ерагон трохи розгубився:

— Та ні, іще він хотів, аби Катріна знала, що вона найкраща дівчина, яку він тільки бачив у своєму житті, і що він не може думати про жодну іншу.

Хорст широко посміхнувся й підморгнув Ерагонові:

— Це в нього серйозно, чи не так?

— Авжеж, сер, — так само посміхаючись, відповів Ерагон. — І якщо ваша ласка, то перекажіть, що я їй дуже вдячний! Це так люб’язно з її боку заступитися за мене перед своїм батьком. Сподіваюсь, що Катріні за це не перепаде. Брат би дуже розгнівався, якби в неї через мене виникли якісь проблеми.

— На твоєму місці я би цим не переймався. Слоун не знає, що це саме вона покликала мене, тож навряд чи докорятиме їй. Слухай, а може, ти повечеряєш з нами?

— Вибачайте, та я не можу. На мене чекає Герроу, — відповів на те Ерагон, затягуючи мотузок на торбі. Він повісив її на плече й рушив дорогою, помахавши на прощання рукою.

Через торбу, набиту м’ясом, юнак ішов тепер значно повільніше, але бажання опинитися вдома подвоювало його сили. Село скінчилося зовсім несподівано, його гостинні вогні лишилися позаду. Перламутровий місяць визирав з-за гір, заливаючи землю своїм примарним світлом. Усе навколо здавалося вицвілим і пласким.

Незабаром юнак звернув з дороги, яка бігла далі на південь. Тоненька стежка, що нею він тепер крокував, майже губилася в тіні величезних в’язів і вела його крізь високі трави просто на невеличкий пагорб. Ерагон зійшов на верхівку й побачив м яке світло, що линуло з вікон його будинку.

На дранковому даху виднівся цегляний димар, а з карнизів, що нависали над побіленими стінами, на подвір’я спадали тіні. Один бік критого ґанку було захаращено дровами, заготовленими на зиму. А на іншому — валялися фермерські знаряддя.

Вони в’їхали в цей будинок після смерті Маріан, дружини Герроу, а перед тим він стояв пусткою майже півстоліття. Помешкання лежало за десять миль від Карвахола — найдалі за всі сусідські. Люди вважали таку відстань небезпечною, адже в разі якого лиха родина не встигла б покликати на допомогу сусідів. Та Ерагонів дядько нікого не послухав.

За сотню футів від будинку похмуро височіла сіра клуня. У ній тримали двох конячин — Бірка та Бруга, а ще курей та корову. Часом тут з'являлася й свиня, але цього року родина не мала на неї грошей. Поміж стійлами стояв візок, а межу їхніх польових ділянок уздовж річки Анори було обсаджено деревами.

Обережно наблизившись до ґанку, парубок помітив у вікні світло:

— Дядьку, це я, Ерагон. Пустіть мене.