Розділ «Епілог»

Серед тих, хто пережив Голокост, побутувала певна недовіра, що міг у принципі бути хороший табір, такий як в Оскара, і це помітно з запитання журналіста на прес-конференції з Шиндлером у Єрусалимі.

— Як ви поясните те, — питав журналіст, — що ви знали всю верхівку СС в околицях Кракова і регулярно мали з ними справу?

— У той історичний період, — відказав Оскар, — було доволі непросто обговорювати долю єврейського народу з головним рабином Єрусалиму.

Відділ свідчень у «Яд Вашемі» наприкінці перебування Оскара в Аргентині намагався отримати від нього загальну розповідь про його діяльність у Кракові й Брюннліці. Тепер з його власної ініціативи й під впливом Іцхака Штерна, Якоба Штернберґа і Моше Бейського (колишнього майстра підробляти печатки в Оскара, а нині успішного і вченого юриста) комітет довірених осіб «Яд Вашему» почав розглядати питання офіційної нагороди для Оскара. Головою комітету був Ландау, головний суддя на суді над Айхманном. «Яд Вашем» отримав масу свідчень стосовно Оскара. У цій великій колекції тверджень є чотири критичні. Ці четверо стверджують, що, якби не Оскар, вони б загинули, але критикують його ведення справ на початку війни. Двоє з цих негативних відгуків належать батькові й сину Ц., про яких ми вже згадували. У їхній крамниці, що торгувала емалевими виробами, Оскар поставив свою коханку Інґрід тройгендером. Третій відгук належить секретарці тих Ц., яка теж говорить про кулаки і залякування, що чутки про них Штерн переказав Оскарові в далекому 1940 році. Четверте належить чоловікові, який стверджує, що до війни вклав свої гроші у фабрику під її старою назвою «Рекорд», а Оскар, за його словами, це проігнорував.

Ландау і його комітет, напевне, вважали ці твердження незначними проти величезної маси позитивних відгуків інших «євреїв Шиндлера» і ніяк їх не коментували. Коли їх усіх чотирьох Шиндлер врятував, то в суддів, як розповідають, виникло питання: якщо Оскар так їх усіх скривдив, то чому ж він із такими зусиллями їх урятував?

Першою вшанувала Оскара міська влада Тель-Авіва. На його п’ятдесят третій день народження йому відкрили меморіальну дошку в Парку Героїв. На ній написано, що він є рятівником тисячі двохсот в’язнів концтабору Брюннліц і, хоча цифра говорить сама за себе, додано, що дошку встановлено з любов’ю та вдячністю. Через десять років у Єрусалимі його проголосять Праведником — цей титул є особливою ізраїльською відзнакою, заснованою на давньому уявленні цього народу, що поміж багатьох неправовірних Бог Ізраїлю завжди тримає, як закваску, праведних людей. Оскара також запросили посадити ріжкове дерево на Алеї Праведників, що веде до музею «Яд Вашему». Дерево й сьогодні там росте, позначене табличкою, серед інших дерев, посаджених Праведниками. Є там і дерево Юліуса Мадріча, який незаконно годував своїх працівників, що ніяким круппам і фарбенам і на думку б не спало, і дерево Раймунда Тіча, управителя Мадріча в Плашуві. На цій кам’янистій землі пам’ятні дерева виросли до понад триметрової висоти.

Німецька преса поширила історії про подвиги Оскара за воєнних часів і про церемонії «Яд Вашему». Ці завжди хвалебні репортажі, втім, не допомагали йому жити. На вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями. У 1963 році він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду.

— Я б уже з собою покінчив, — писав він Генрі Роснеру до Квінсу, що в Нью-Йорку, — коли б це не мало їх так порадувати.

Через ці приниження він дедалі більше залежав від тих, кого колись урятував. Ті були для нього єдиною душевною і матеріальною підтримкою. Решту життя він по кілька місяців на рік проводив із ними, гарно і почесно живучи в Тель-Авіві та Єрусалимі, безкоштовно обідаючи в ресторані «Rumanian» на улиці Бен-Єгуди в Тель-Авіві, хоча Моше Бейський намагався по-синівському вмовити його не пити на ніч більше ніж три подвійні коньяки. Урешті він усе одно повертався до другої половини своєї душі, свого «я», позбавленого спадщини, до поганенької, тісної квартири в кількох сотнях метрів від центрального вокзалу Франкфурта. Пишучи з Лос-Анджелеса іншим «євреям Шиндлера» Сполучених Штатів того року, Польдек Пфефферберґ просив кожного вділити хоча б раз на рік свій денний заробок Оскарові Шиндлеру, який перебуває в «тяжкому, самотньому, розчарованому стані».

Щороку Оскар підтримував зв’язки зі своїми євреями. Це була така сезонна річ — півроку метеликом в Ізраїлі, півроку черв’яком у Франкфурті. У нього постійно були грошові проблеми.

Тель-авівський комітет, членами якого, знов-таки, були Іцхак Штерн, Якоб Штернберґ і Моше Бейський, і далі продовжував лобіювати гідну пенсію для Оскара в уряді Західної Німеччини. Підставами для їхнього клопотання були його героїзм під час війни, втрачене майно, слабке на той момент здоров’я. Першою офіційною реакцією німецького уряду став, однак, хрест «За заслуги» у 1966 році, на церемонії вручення був присутній Конрад Аденауер. І тільки 1 липня 1968 року міністерство фінансів було раде доповісти, що від того моменту йому виплачуватимуть пенсію в двісті марок на місяць. Через три місяці пенсіонер Шиндлер отримав папський орден Святого Сильвестра від єпископа Лімбурзького.

Оскар і далі мав бажання співпрацювати з Федеральним міністерством юстиції в переслідуванні воєнних злочинців. У цьому він, здається, був безжальним. На свій день народження у 1967 році він дав конфіденційні покази про багатьох з персоналу концтабору Плашув. Із запису його свідчень того дня помітно, що він не вагається і є уважним свідком. Якщо він про котрогось есесівця знає мало або нічого, то так і каже. Це він говорив про Амтора, про есесівця Цуґсбурґера, про фройляйн Онезорґе, одну з нестриманих наглядачок. Але він і без вагань говорить, що Бош — убивця й експлуататор, і розповідає, що впізнав Боша на залізничній станції в Мюнхені у 1946 році, підійшов до нього і поцікавився, чи добре йому спиться вночі після Плашува. Бош, каже Оскар, на той момент жив із східнонімецьким паспортом. Наглядача на прізвище Мовінкель, представника Плашува в DAW, він також без сумнівів засуджує: «розумний, але брутальний». Про Ґьотового охоронця Ґрюна він розповідає історію про те, як той збирався розстріляти Ламуса на «Емалії» і як він, Шиндлер, відкупився від нього горілкою. (Цю історію підтверджують і чимало колишніх в’язнів, чиї розповіді зберігаються в архівах «Яд Вашему»). Щодо сержанта Річека Оскар каже, що сам нічого про його злочини не знає, але чув про недобру славу цього чоловіка. Також він не певний, чи на тій фотографії, яку йому показали в міністерстві юстиції, зображений саме той Річек. Тільки про одну людину зі списку міністерства юстиції Оскар охоче говорить загалом добре. То інженер Гут, який допоміг йому під час арешту. Про Гута, за словами Оскара, добре відгукувались і поважали його навіть в’язні.

Коли Шиндлер перейшов шістдесятирічну межу, він почав працювати на організацію «Німецькі друзі Єврейського університету». Це заняття йому дали після клопотань тих «євреїв Шиндлера», які намагалися знайти новий сенс життя для Оскара. Він почав працювати, добуваючи кошти для організації в Західній Німеччині. Його давня здатність зачаровувати і спокушати ділових людей придалася йому знову. Він також долучився до розробки схем подорожей німецьких та ізраїльських дітей за обміном.

Незважаючи на вже ослаблене здоров’я, він і далі жив і пив, як замолоду. Він закохався в німецьку модель на ім’я Аннемарі, яку зустрів в єрусалимському готелі «Цар Давид». Вона стане емоційно незамінною людиною для Шиндлера в його пізні роки.

Його дружина Емілія і далі жила без жодної його фінансової підтримки в маленькому будиночку в Сан-Вінсенте, на південь від Буенос-Айреса. На час, коли я пишу цю книжку, вона й далі там живе. Як і в Брюннліці, вона залишається фігурою, сповненою тихої гідності. У документальному фільмі, знятому німецьким телебаченням у 1973 році, вона без тіні образи покинутої дружини розповідає про Оскара в Брюннліці, про те, що сама робила там. Вона проникливо зауважила, що до війни Оскар не чинив нічого видатного і після війни не був винятковою людиною. Зате йому пощастило, що в той недовгий проміжок між 1939 і 1945 роками він зустрів таких людей, які викликали з глибини його приховані таланти.

У 1972 році, коли Оскар відвідав нью-йоркське управління «Американських друзів Єврейського університету», троє з «євреїв Шиндлера», партнери великої будівельної компанії в Нью-Джерсі, умовили групу з сімдесяти п’ятьох інших колишніх в’язнів Шиндлера зібрати 120 тисяч доларів на те, щоб присвятити Оскарові поверх у Дослідницькому центрі Трумена в Єврейському університеті. На поверсі зберігатиметься Книга Життя, в якій містяться розповіді про те, як Шиндлер рятував людей, і список тих, кого він урятував. Двоє з цих партнерів, Мюррей Пантірер та Ісак Левенштейн, мали по шістнадцять років, коли Оскар узяв їх до Брюннліцу. Тепер діти Оскара стали йому батьками, першими помічниками, приводом пишатися.

Він був дуже хворий. Ті люди, які працювали лікарями в Брюннліці, наприклад Александер Біберштейн, це знали. Один із них казав комусь із близьких друзів Оскара:

— Цей чоловік не мав би жити. Його серце працює суто з упертості.

У жовтні 1974 року він упав у своїй маленькій квартирі коло франкфуртського вокзалу і помер дев’ятого жовтня в лікарні. У довідці написано, що останній напад спричинило прогресуюче затвердіння артерій мозку і серця. У його заповіті було сказано те, про що він уже казав багатьом євреям — щоб його поховали в Єрусалимі. За два тижні францисканський парафіяльний священик у Єрусалимі дозволив поховати пана Оскара Шиндлера, одного з найменш слухняних дітей католицької церкви, на Латинському цвинтарі Єрусалима.

Мине ще місяць, і тіло Оскара в цинковій труні пронесуть вузенькими вуличками Старого Єрусалима на католицький цвинтар, з якого на південь видно долину Гінном, що її називають Геєнною в Новому Заповіті. У пресі можна побачити світлину процесії: серед величезного потоку «євреїв Шиндлера» — Іцхак Штерн, Моше Бейський, Гелена Гірш, Якоб Штернберґ, Юда Дреснер.