Розділ 36

Емілія Шиндлер теж мала свої справи й домовленості. Зібравши гору фальшивих паперів з допомогою Бейського, вона підрядила двох в’язнів покласти в кузов однієї з фабричних вантажівок доволі горілки й цигарок і наказала відвезти її до великого шахтарського міста Острави біля кордону генерал-губернаторства. Там у військовому шпиталі вона змогла домовитися з різними знайомими Оскара — і привезла до Брюннліцу мазі від обмороження, сульфаніламіди й навіть вітаміни, що їх Біберштейн і не сподівався добути. Такі відрядження для Емілії стали регулярними. Вона почала всюди їздити, як її чоловік.

Після перших смертей інших уже не було. Ґолешувські прибульці були вже «мусульманами», і вважалося, що цей стан є незворотним. А проте Емілія вперто не хотіла цього визнавати. Вона не здавалася й згодовувала їм відра киселю.

— Із тих, хто врятувався з Ґолешува, — згадує доктор Біберштейн, — без її турботи не вижив би ніхто.

Ці люди почали з’являтися в цехах, намагалися виглядати корисними. Одного дня єврейський комірник попросив одного з них перенести ящик до цеху.

— Ящик важить тридцять п’ять кіло, — сказав хлопець, — а я тридцять два. Як же я в дідька його донесу?

І ось на фабрику, де машини не працювали як слід, а по цехах бродили люди, які ще скидалися на городніх опудал, тієї зими приїхав Амон Ґьот. Його саме випустили з в’язниці, і він вирішив завітати до Шиндлерів. Суд СС звільнив його з бреславської тюрми з огляду на діабет. На Ґьотові був старий костюм — можливо, форма з відпоротими нашивками. Про те, що означав його візит, ходили чутки, та й досі ходять. Хтось гадав, що Ґьот прийшов просити про матеріальну допомогу, хтось — що Оскар тримав у себе якесь його майно: гроші чи ще щось таке, що лишилося після однієї з останніх краківських оборудок Амона, де Оскар, можливо, виконував роль агента. Деякі, хто працював ближче до кабінету Оскара, гадають, що Амон навіть просився до Брюннліцу на посаду якого-небудь управителя. Сказати, що досвіду такої праці Ґьот не мав, ніхто б не наважився. Власне, правдою можуть бути всі три версії, хіба тільки малоймовірно, щоб Оскар колись виконував роль Ґьотового агента.

Коли Амон увійшов до брами табору, стало очевидним, що в’язниця й поневіряння дуже його ослабили і зменшили. Обличчя схудло. Тепер його риси більш нагадували того Амона, який прибув до Кракова під Новий 1943 рік ліквідувати гетто, але були й інакшими, бо він пожовк від хвороби й посірів від тюрми. І якби ви наважилися поглянути в його очі, то помітили б, що в них з’явилася якась пасивність. Однак дехто з в’язнів, підводячи очі від верстатів, бачили цю фігуру крізь призму своїх найстрашніших снів: ось він, незваний, іде понад дверима й вікнами, через двір фабрики до кабінету гера Шиндлера. Гелену Гірш наче громом ударило: вона була ладна крізь землю провалитися. Але інші люто шипіли йому вслід, а хтось із чоловіків перехилився через верстат і плюнув. Старші жінки виклично підняли своє плетиво. Ось їхня помста: попри весь його, Ґьота, терор, Адам і далі оре, а Єва пряде.

Якщо Амон хотів працювати в Брюннліці — інших місць, куди зі своєю відстрочкою міг податися гауптштурмфюрер, було обмаль — то Оскар або відрадив його, або відкупився. У цьому ця зустріч мало різнилася від інших. Гер директор люб’язно поводив Амона своєю фабрикою, і коли вони обходили цехи, колишнього плашувського коменданта зустріли ще менш привітно. Коли господар і гість повернулися до кабінету, хтось чув, що Амон вимагає, щоб Оскар покарав в’язнів за неповагу, а Оскар щось пробурмотів, мовляв, зробить щось із цими злісними євреями, і висловив свою власну незмінну повагу до гера Ґьота.

Хоча СС і випустило Амона з в’язниці, розслідування в його справі тривало. Суддя СС приїжджав до Брюннліцу знов-таки допитати Мєтека Пемпера щодо розпоряджень Амона. До початку допиту комендант Ліпольд прошепотів Пемперу, що хай той краще поводиться розважливо, бо суддя захоче забрати його в Дахау і стратити там, коли він розповість усе, що знає. І Пемпер мудро постарався переконати суддю, що його робота в адміністрації Плашува була не такою вже й важливою.

Амон якимсь чином дізнався, що слідчі СС узялися за Пемпера. Невдозві після приїзду до Брюннліцу він завів свого колишнього друкаря в тихий куток, щоб дізнатися, які саме питання ставив тому суддя. Пемпер небезпідставно вважає, що помітив в очах Амона обурення, що його колишній в’язень тепер є живим джерелом свідчень для суду СС. Звичайно, Амон тут уже не мав тієї влади, він здувся, прийшов у жалюгідному костюмі, може, навіть попросився помитись в Оскаровому душі? Але все ж повної впевненості тут бути не могло. Це усе ще був Амон, і звичка до влади в нього збереглася. Пемпер сказав:

— Суддя заборонив мені будь-кому розповідати про свій допит.

Ґьот обурився і став погрожувати, що поскаржиться герові директору. Ось, коли треба, міра, до якої тепер Амон став безсилим. Раніше він ніколи не звертався до Оскара, щоб той когось покарав.

На другий вечір гостини Амона жінки почувалися ще більш переможно. Він не міг їх і пальцем торкнутися. Навіть Гелену Гірш вони заспокоїли. Але спала вона все одно погано. Останній раз, коли Амон потрапив на очі в’язням, — це коли його проводжали до машини, якою він мав їхати на вокзал Цвіттау. Ніколи ще не було такого, щоб Амон тричі навідався в те саме місце й не відправив якого-небудь бідаку на той світ. Його безсилля було очевидним. А проте все одно не кожен міг наважитися глянути йому в обличчя перед від’їздом. І через тридцять років у снах ветеранів Плашува від Буенос-Айреса до Сіднея, від Лос-Анджелеса до Єрусалима Амон Ґьот шаленітиме й далі.

— Коли ви бачили Ґьота, — казав Польдек Пфефферберґ, — ви бачили смерть.

Так що, як Амон сам казав, він ніколи не зазнавав повного краху.