Розділ 36

Відтоді двічі на тиждень, розповідає Штейнберґ, він їздив до Брюннліцу і привозив до свого табору вантаж хліба, манної крупи, картоплі й цигарок. Якщо Шиндлер проходив повз свій склад тоді, коли Штейнберґ вантажив харчі, то розвертався і йшов у другий бік.

Штейнберґ не називає точних кількостей їжі, але його медичний висновок полягає в тому, що коли б він не отримав допомоги зі складів Брюннліцу, то щонайменше п’ятдесят людей з табору Люфтваффе не дожили б до весни.

Крім викупу жінок з Аушвіцу, проте, найбільш масштабною подібною акцією став порятунок в’язнів Ґолешува. Ґолешув був каменоломнею і цементним заводом у межах Аушвіцу-III, там розташовувалось есесівське підприємство DEST. Як це було і в історії з тридцятьма працівниками по металу, протягом січня 1945 року жахливі князівства Аушвіцу розформовували, і посеред місяця сто двадцять працівників каменоломень посадили у два вагони для худоби. Ця подорож була така сама тяжка, як усі подібні, тільки закінчилася краще, ніж більшість із них. Варто відзначити, що, як і людей з Ґолешува, майже всіх із Аушвіцу того місяця кудись везли. Долека Горовиця відправили до Маутгаузену. Але малого Ричарда залишили на місці разом з іншими малими дітьми. Потім його знайдуть росіяни в Аушвіці, звідки вже на той час повтікають есесівці, і цілком слушно стверджуватимуть, що його та інших дітей затримали там для медичних експериментів. Генрі Роснера і дев’ятирічного Олека (який, вочевидь, уже не здавався потрібним для лабораторій) повели з Аушвіцу колоною майже на п’ятдесят кілометрів; тих, хто відставав, розстрілювали. У Сосновці їх напхали в товарні вагони. Есесівець, який мав відокремити дітей, виявив особливу доброзичливість і дозволив Олекові з Генрі їхати в одному вагоні. Там було так тісно, що всі мусили стояти, але коли люди почали вмирати від холоду і спраги, то якийсь чоловік, про якого Генрі сказав «спритний єврей», став підвішувати покійників, загортаючи в їхні власні простирадла, на гаки для прив’язування коней під стелею: так ставало більше місця для живих. Щоб хлопчику було легше, Генрі надумав і Олека так само повісити на гак у гамаку з ковдри. Це не тільки полегшило дитині дорогу: коли потяг стояв, хлопчик просив есесівців покидати в ґрати сніжками. Сніжки розбивалися і додавали вологи всередині вагона, а люди спрагло хапали льодяні кришталики.

Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів. Коли нарешті приїхали і вагон відчинився, звідти випав труп, а тоді Олек, який на сніжку побадьорішав, відламав з-під вагону бурульку і став жадібно її облизувати. Отак їздили Європою в січні 1945 року.

Для в’язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах «Яд Вашему», показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Р., якому було тоді шістнадцять років, згадує, що люди зішкрібали лід зі стінок вагону, щоб утамувати спрагу. Навіть у Біркенау їх не випустили. Процес нищення лютував у свої останні дні. На цих людей там не мали часу. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності, і тому, що з вигодами — нарами й харчами — всюди було сутужно.

Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди. Їхні благання звучали багатьма мовами, адже в тій пастці сиділи, судячи з документів, словенці, поляки, чехи, німці, французи, угорці, голландці й серби. Імовірно, тим другом, який телефонував Оскарові, був його шваґро. Оскар попросив його підтягти вагони до Брюннліцької станції.

Того ранку стояв лютий мороз — мінус тридцять за Цельсієм, згадує Штерн. Навіть точний Біберштейн говорить, що мороз був аж ніяк не менший за двадцять градусів. Розбудили Польдека Пфефферберґа, він приніс своє зварювальне начиння і повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Він також чув нерозбірливі благання з вагонів.

Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, жахливо пахли, почорніли від морозу і так охляли, що скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за тридцять п’ять кілограмів.

Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських прибульців. В’язні демонтували останні непотрібні гоффманівські верстати і відтягали їх до гаражів. На підлогу настелили соломи. Шиндлер уже втиг сходити до коменданта Ліпольда й поговорити з ним. Унтерштурмфюрер не хотів приймати ґолешувців, так само як і решта комендантів, які їх не пускали до табору останні кілька тижнів. Ліпольд гостро відзначив, що ніхто не може вдати, що оці люди — то працівники на зброярському виробництві. Оскар це визнав, але пообіцяв внести їх у книги і платити за кожного по 6 райхсмарок на день.

— Коли вони оклигають, я зможу їх використовувати, — сказав Оскар.

Ліпольд відзначив два аспекти ситуації. По-перше, Оскара було годі спинити. По-друге, збільшення Брюннліцу і більша сума податку за працівників порадує Гассебрьока. Ліпольд би взагалі швиденько повносив їх у документи заднім числом, так, щоб тоді, коли людей із Ґолешува заносили на фабрику, Оскар уже за них платив.

У цехах їх позагортали в ковдри і поклали на соломі. З директорської квартири вийшла Емілія, за нею двоє в’язнів тягли здоровенне відро каші. Лікарі оглянули обморожених і прикинули, скільки потрібно мазі, щоб їх лікувати. Доктор Біберштейн сказав директорові, що ґолешувським прибульцям потрібні вітаміни, хоча знав, що в Моравії такого не дістати.

Тим часом шістнадцять замерзлих трупів поклали в сараї. Ребе Левартов відзначив, що їх так скрутило морозом, що цих покійників буде важко поховати за всіма правилами юдейського обряду, який не допускав ламання кісток. Цю ситуацію, розумів Левартов, треба обговорити з комендантом. У Ліпольда в розпорядженнях Секції D була низка директив, у яких наполягалося, щоб есесівський персонал утилізував трупи шляхом спалювання. У котельні для цього були всі умови: в промислових печах тіло могло практично випаруватися. А проте Шиндлер двічі вже відмовився спалювати тіла.

Уперше це сталося, коли Янка Файґенбаум померла в брюннліцькій клініці. Ліпольд одразу наказав спалити тіло. Оскар почув від Штерна, що для Файґенбаумів і Левартова це украй неприйнятно, та і в нього ця ідея викликала опір, мабуть, через залишки католицизму в його власній душі. У ті роки католицька церква виступала проти кремації. Оскар не тільки відмовив Ліпольду у використанні печі, а й наказав теслям зробити труну, ще й сам надав коня та віз, щоб Левартов і родина покійниці поїхали за каменоломні й поховали дівчину в лісі. Батько й син Файґенбауми ішли за возом, рахуючи кроки від брами табору, щоб, коли закінчиться війна, знати, де лежить тіло Янки.

Свідки кажуть, що Ліпольд лютував, побачивши, що Шиндлер так балує в’язнів. Дехто з Брюннліцу навіть зауважує, що Оскар міг виявляти до Левартова й Файґебаумів навіть більше делікатності й уважності, ніж до власної дружини.

Удруге Ліпольд вимагав використовувати печі, коли померла старенька пані Гофштаттер. Оскар, на прохання Штерна, заготував ще одну труну, дозволив покласти туди металеву пластину з основними відомостями про покійницю. Левартову разом із міньяном[18] у складі десятьох чоловіків, які читали кадиш[19] над покійниками, дозволили залишити територію табору і влаштувати похорон. Штерн стверджує, що заради пані Гофштаттер Оскар започаткував єврейський цвинтар у католицькій парафії Дойч-Білау, сусіднього села. Як каже Штерн, Оскар пішов до парафіяльного костьолу тієї неділі, коли померла пані Гофштаттер, і спробував домовитися зі священиком. Швидко скликали парафіяльну раду, і вона погодилася продати невелику ділянку землі за католицьким цвинтарем. Немає сумнівів, що дехто в раді був проти такого рішення, адже в ті часи канон тлумачився дуже вузько у тому аспекті, кого можна й кого не можна ховати на освяченій землі.

Інші авторитетні джерела з числа в’язнів стверджують, що єврейський цвинтар Оскар почав організовувати тоді, коли прибули вагони з Ґолешува з отими скрученими тілами. Оскар також пізніше згадує, що саме з прибуттям ґолешувських мерців він вирішив купити ту землю. Ще розповідають, що коли парафіяльний священик показав ділянку за мурами церкви, на якій ховали самогубців, пропонуючи поховати ґолешувські тіла там, Оскар відповів: вони не самогубці — вони жертви великого вбивства.

У кожному разі, між смертю пані Гофштаттер і прибуттям вагонів із мерцями з Ґолешува часу пройшло небагато, і вони всі були поховані за юдейським обрядом на унікальному єврейському цвинтарі в Дойч-Білау.

З того, як усі в’язні Брюннліцу розповідають про ці похорони, видно, яке моральне значення вони мали в таборі. Ті покручені трупи, які було винесено з товарних вагонів, здавалися вже не людськими тілами. Дивлячись на них, люди лякалися, якою крихкою є насправді людська природа. У тих, хто не вижив у вагонах, її відібрали, позбавивши їжі, чистоти, тепла. Єдиним способом повернути їм людськість — і собі також — був гідний обряд. Так що обряд, який чинив Левартов, — піднесений хоровий спів кадишу — справляв на в’язнів Брюннліца значно глибше враження, ніж будь-який похорон у відносно спокійному довоєнному Кракові.

Щоб тримати ділянку під єврейський цвинтар в порядку на випадок майбутніх потреб, Оскар найняв унтершарфюрера СС середніх років і заплатив йому завдаток.