Розділ 32

Інші в’язні помітили, що Ґольдберґ везе не більше речей, ніж будь-хто з них. Мабуть, хтось із його знайомих з-за меж Плашува зберігав його діаманти. Ті, хто й далі сподівався вплинути на нього заради порятунку дядька, брата чи сестри, дали йому достатньо місця, щоб зручно сидіти. Інші скоцюрбилися, підібгавши коліна до підборіддя. Долек Горовиць тримав шестирічного Ричарда на руках. Генрі Роснер намостив дев’ятирічному Олекові кубло з одягу на підлозі.

Їхали три дні. Іноді на станціях дихання замерзало на стінах інеєм. Повітря було мало, а те, що було, — крижане і смердюче. Нарешті потяг зупинився в сутінках непривітного осіннього вечора. Двері повідчиняли, і від пасажирів зажадали, щоб вони повискакували з вагонів, як ділки, що поспішають на важливу зустріч. Між в’язнів бігали есесівці, кричали, куди йти, і лаяли за неприємний запах.

— Роздягтися! — кричали сержанти. — Усі на дезінфекцію!

Люди скинули одяг на купу і голими пішли до табору. О шостій вечора вони стояли голими шеренгами на Аппельпляці цього непривітного місця. У лісах довкола лежав сніг, плац скрижанів. То був не табір Шиндлера, а Ґрьосс-Розен. Ті, хто приплатив Ґольдберґу, пожирали його очима, готові вбити, а есесівці в пальтах ходили понад шеренгами, б’ючи нагайкою по сідницях тих, хто особливо помітно тремтів.

На плацу людей протримали всю ніч, бо не було вільних бараків. Тільки не дуже рано вранці наступного дня вони опиняться під дахом. Говорячи про ці сімнадцять годин, про холод, який пронизував до кісток, ті, хто вижив, не кажуть, що хтось помер. Можливо, життя під владою есесівців, та й навіть на «Емалії», загартувало їх так, що вони змогли пережити цю ніч. Може, того вечора було трохи тепліше, ніж у попередні дні, але погода все одно була сувора. Дехто з цих людей, звичайно, настільки був захоплений можливістю потрапити до Брюннліцу, що це не дало замерзнути.

Згодом Оскар зустріне в’язнів, які пережили ще довше стояння голими на морозі. Ну і, звичайно, літній пан Ґарде, Адамів батько, пережив цю ніч, так само й малі Олек Роснер і Ричард Горовиць.

Близько одинадцятої години наступного ранку їх повели до душових. Польдек Пфефферберґ у натовпі серед інших людей із підозрою подивився на шланг над головою: що ж звідти піде — вода чи газ? То була вода; але перед тим перукарі з українців пройшлися серед них і поголили голови, лобки, пахви. Треба було стояти струнко, дивитися перед собою, поки по тобі возять ненагостреною бритвою.

— Вона тупа, — поскаржився один із в’язнів.

— Ні, — відказав українець і полоснув в’язня по нозі для наочності.

Після душу їм видали смугасті тюремні роби і загнали в бараки. Есесівці посадили їх рядами, як гребців на галері, так що кожен наступний спирався на спину і розведені ноги попереднього. Таким робом у три бараки напхали дві тисячі людей. Німецькі капо з кийками сиділи під стіною на стільцях і стежили. Люди сиділи так щільно, що на підлозі не було вільного місця. Коли ж комусь треба було вийти до туалету, то, навіть коли капо дозволяв, доводилося вилазити з бараку ледь не по головах під лайку сусідів.

Посеред одного бараку була кухня, де варили суп із ріпою і пекли хліб. Пфефферберґ, повертаючись із нужника, виявив, що кухнею керує сержант Війська Польського, якого він знав ще від початку війни. Знайомець дав Польдекові хліба і дозволив поспати біля печі. А інші мусили спати в тому-таки людському ланцюжку.

Щодня вони мовчки стояли струнко на Аппельпляці й зберігали тишу десять годин. Ввечері, однак, після роздачі рідкого супу, їм дозволялося погуляти навколо бараку, поговорити. Свисток о дев’ятій вечора був сигналом іти до бараку і там у химерній позі лаштуватися на ночівлю.

На другий день офіцер СС прийшов на Аппельпляц шукати службовця, який укладав список Шиндлера. Схоже, документ не прислали з Плашува. Тремтячи в грубій в’язничній робі, Ґольдберґ був приведений до кабінету. Йому наказали надрукувати список із пам’яті. Наприкінці дня він ще не скінчив роботу і, повернувшись до бараку, був оточений людьми, які благали, щоб він записав і їх. Тут, у цих холодних сутінках, список ще манив і болісно вабив, хоч поки єдине, що отримали записані в нього, — це переїзд до Ґрьосс-Розену. Пемпер та інші, насуваючись на Ґольдберґа, вимагали, щоб він вніс до списку Александра Біберштейна. То був брат першого, оптимістичного голови юденрату Марека Біберштейна. Раніше на тому тижні Ґольдберґ помилково сказав Александрові, що він є у списку. Але коли вже всі посідали до вагонів лікар виявив, що він не в групі Шиндлера. Навіть у такому місці, як Ґрьосс-Розен, Мєтек Пемпер достатньо був певний свого майбутнього, щоб погрожувати Ґольдберґові повоєнним судом, якщо той не впише Біберштейна.

І ось на третій день вісімсот людей оновленого списку були відокремлені; їх повели на дезінсекцію і знову в душ; у них була змога кілька годин посидіти біля бараків, поговорити, як селяни на призьбі, — а тоді їх знову повели на станцію. Отримавши по маленькій пайці хліба, вони полізли до вагонів для худоби. Здається, ніхто з вартових, які їх туди заганяли, не знав, куди ці люди їдуть. Вони присіли на підлозі відповідно до наказу. Їхні думки були зосереджені на Центральній Європі, вони весь час прикидали, як іде сонце, визначаючи напрямок за проблисками світла у маленьких вентиляціях під дахом вагонів, закритих дротяною сіткою. Олека Роснера підняли, він визирнув крізь вентиляцію і повідомив, що бачить гори й ліси. Спеціалісти з географії казали, що поїзд їде в основному на південний схід. Це вказувало на Чехію, але ніхто не хотів промовляти цього вголос.

Ця поїздка на тисячу миль тривала майже два дні. Коли двері відчинилися, був ранній ранок другого дня. То було депо Цвіттау. Пасажири вийшли, і їх повели ще сонним містом, яке немовби застигло в кінці тридцятих. Навіть графіті на стінах: «Не пустимо євреїв до Брюннліца!» — здавалося їм якимсь чудним, довоєнним. Вони жили в такому світі, де в них намагалися забрати право дихати. І міщани Цвіттау виглядали майже милими диваками, відмовляючи їм усього-на-всього в місці.

У п’яти чи шести кілометрах серед пагорбів вони пройшли залізничну станцію і досягли промислового селища Брюннліц. Попереду в ранковому промінні видніла масивна прибудова фабрики Гоффманів, перетворена на табір праці Брюннліц, з вишками, огорожею з дротом, а за брамою — фабрика і гуртожитки для в’язнів.

Вони увійшли у браму — і з двору вийшов Оскар у тірольському капелюсі.