Розділ 21

Десь так, як Пфефферберґ мимохідь оцінив розмір гори мертвих тіл у шістдесят чи сімдесят людей, він завжди казав, що дитині було два чи три роки.

Можливо, ще до того, як жінка померла, і вже точно раніше, ніж сам це усвідомив, — немовби це сталося відрухово, спрацював якийсь орган хоробрості в його голові — Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського. Тож він вийшов у двір як людина, якій дано певне церемоніальне доручення, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців: гарчання й сопіння псів він уже відчував майже шкірою, і весь вечір, здається, натягся, немов їхні повідки. Коли вони підійшли до нього приблизно на десять кроків, Польдек став струнко, дозволив собі, вдаючи такого собі єврея-союзника з європейським вихованням, помітити їх. Він побачив: їхні бриджі й чоботи поплямовані кров’ю, але ці чоловіки не стидалися з’явитися перед іншими людьми в такому вигляді. Офіцер посередині був найвищий на зріст. Він не скидався на вбивцю: на його великому обличчі, у тонкій лінії губ читалися чутливість і делікатність.

Пфефферберґ у своєму пом’ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, тож не знав, як звернутися до офіцера.

— Гере… — почав він. — Гере коменданте!

У ці хвилини його мозок, перебуваючи під смертельною загрозою, працював з електричною силою. Виявилося, що Леопольд угадав, бо високий чоловік був не хто інший як Амон Ґьот, у повному розквіті сил цього вечора, піднесений подіями навколо і здатний на моментальні й інстинктивні силові дії, так само як Польдек Пфефферберґ віртуозно й інстинктивно захищався хитрістю.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, я отримав наказ прибрати з дороги вузли, щоб забезпечити прохідність вулиці.

Собаки витягли шиї в його бік, розтягуючи нашийники. З огляду на свою чорну науку і перебіг сьогоднішньої операції, вони передчували, що ось-ось вчепляться Пфефферберґові в руку і пахвину. Вони гарчали не просто дико, а з моторошною впевненістю в тому, до чого йде, і виникало питання, чи зможе есесівець ліворуч від гера коменданта їх стримати. Пфефферберґ не тішив себе великими надіями. Він був готовий до того, що на нього накинуться собаки і з їхніх зубів його порятує куля. Коли та жінка своїм материнством не розжалобила їх, то його вигадка про вузли, про розчищення шляху, прохід яким усе одно заборонений, небагато важить.

Але Пфефферберґ повеселив коменданта більше ніж та мати з дитиною. Ось чоловік із гетто вдає бравого солдата перед очима трьох офіцерів СС: послужливий, якщо каже правду, а коли неправду, то майже симпатичний. Передусім, він поводиться зовсім не як жертва. Жоден із тих, хто сьогодні був приречений, не пробував клацнути підборами. Тож гер комендант відчув за собою королівське право явити ірраціональну, несподівану милість. Він закинув голову, його довга верхня губа піднялася вгору. Він широко, щиро розреготався, і його колеги й собі завсміхались і стримано похитали головами.

Своїм бездоганним баритоном унтерштурмфюрер Ґьот промовив:

— Ми про все подбаємо. Остання група залишає гетто. Verschwinde! — тобто зникни, ти, польський солдатику зі своїми підборами!

Пфефферберґ кинувся тікати, не озираючись, цілком готовий, що йому вистрілять у спину. Він добіг до рогу Венгерської, завернув, промчав двір лікарні, де став свідком кілька годин тому. Коли він наблизився до брами, стало зовсім темно й останні знайомі провулки гетто занурилися в пітьму. На Подґужській площі остання офіційно зігнана купка в’язнів стояла в рідкуватому очепленні есесівців і українців.

— Мабуть, я останній, хто вийшов звідси живим, — сказав він людям у натовпі.

Або, можливо, такими останніми був ювелір Вулкан із дружиною та сином. Останні місяці Вулкан працював на фабриці «Прогрес» і, знаючи, до чого йде, пішов до тройгендера Ункельбаха з двома великими діамантами, які два роки ховав за підкладкою піджака.

— Гере Ункельбах, — сказав він управителеві. — Я піду, куди пошлють, але моя жінка не знесе цього галасу й насильства…

Вулкан і його дружина та син перечекали у відділку ОД під захистом знайомого єврейського поліцая і чекали, щоб десь протягом дня Ункельбах прийшов по них і без крові провів на Плашув.

Того ранку вони сиділи в кабінеті поліцейського відділку, але це було не менш страшно, ніж коли б вони проводили цей час на власній кухні. Хлопчик то нудився, то лякався, жінка нарікала сердитим шепотом: «Де він подівся? Та прийде він уже нарешті чи ні?! Що за люди, що за люди!» Десь ранньої обідньої пори Ункельбах таки прийшов: зайшов до ОД в туалет і випити кави. Вулкан, висунувшись із кабінету, де вони чекали, побачив такого тройгендера Ункельбаха, якого не бачив ніколи: чоловіка у формі сержантського складу СС, який курив і обмінювався бадьорими репліками з іншим есесівцем; правою рукою він то тримав чашку, з якої великими ковтками пив, то цигарку, якою жадібно затягувався, то шмат чорного хліба, який швидко зникав у його роті, а водночас пістолет, який він не випускав з лівої руки, лежав на конторці, немов якась тварина, що відпочиває, а на грудях уніформи рясніли темні краплі крові. Коли Ункельбах звів очі в бік Вулкана, він не побачив ювеліра. Той зразу зрозумів, що тройгендер не дотримує слова, що він просто геть про все забув. Цей чоловік був п’яний, і то гірше, ніж від горілки. Якби Вулкан зараз погукав його, той би витріщився на нього в екстатичному нерозумінні. А далі цілком могло статися й щось гірше.

Вулкан махнув рукою і пішов назад до дружини. Та все в тому ж дусі запитала:

— Та чого ж ти з ним не поговорив? Я з ним переговорю, коли він ще тут.

Але вона побачила похмуру тінь у погляді Вулкана й тихцем і собі визирнула з-за дверей. Ункельбах готувався вийти. Вона побачила незвичну форму, кров дрібних крамарів і їхніх дружин на ній. Жінка стримала зойк і повернулася на своє місце.

Як і чоловік, вона тепер була у відчаї, підстав для якого було більш ніж досить, і чекати стало дещо легше. Знайомий поліцай повернув їх до звичного коливання між надією і тривогою. Він сказав, що всі члени ОД, крім преторіанців Спіри, мають вийти з гетто до шостої вечора і поїхати через Величку на Плашув. Він подивиться, чи не можна посадити Вулканів у який-небудь їхній транспорт.