Розділ 20

Минулого року доктор Г. був у старій інфекційній лікарні на Ренкавці, коли СС вирішило закрити цю частину гетто й перенести лікарню в інше місце. Вони вишикували весь персонал понад стіною і потягли пацієнтів донизу сходами. Г. бачив, як стара пані Рейсман зачепилася ногою за балюстраду і есесівець, який тяг її за другу ногу, навіть не спинився її відчепити, а тяг, доки почувся хрускіт: застрягла нога зламалася. Отак переносили хворих до гетто. Але минулого року ніхто й не думав про милосердне вбивство. Усі сподівалися, що вже після такого далі буде краще.

Нині ж, навіть коли вони з Б. ухвалять рішення, Г. не знав, чи стане йому мужності дати ціанід хворим або дивитися, як це зробить хтось інший, із професійною безпристрасністю. Хоч як абсурдно, але це нагадувало ситуацію з юності, коли не знаєш, як підійти до дівчини, в яку закоханий. Навіть коли наважишся, все одно це ще нічого не означає. Треба ще зробити це.

Стоячи на балконі, він почув перші звуки: шум долинав зі східної частини гетто. Крики «Raus, raus!»[6] із мегафонів, звична брехня про багаж, у яку ще хтось волів вірити. На порожніх вулицях, серед завмерлих будинків, можна було почути від самої бруківки пляцу Згоди і понад річкою на Надвіслянській вулиці нерозбірливе, жахне бурмотіння, від якого в Г. все похолонуло всередині.

Тоді він почув першу автоматну чергу, яка цілком могла розбудити пацієнтів. І після того, як стихли постріли, — мегафонний рев у відповідь на протяжний жіночий крик; а тоді лемент розірвали нові постріли, почулось інше голосіння, знедолених людей погнали вулицями повз ревіння мегафонів СС, стривожених поліцаїв ОД, повз сусідів, і хвиля невимовного горя покотилась і згасла в далекому кінці гетто, де колись була брама. Лікар усвідомлював, що весь цей галас може пробитися навіть крізь передкоматозне забуття музиканта, в якого відмовили нирки.

Повернувшись до палати, Г. зрозумів, що за ним стежать усі, навіть музикант. Він радше відчув, ніж побачив, як їхні тіла завмерли на ліжках, і старий із колостомією над силу застогнав.

— Лікарю, лікарю! — вигукнув хтось.

— Прошу! — відповів доктор Г., маючи на увазі: я тут, і ще не вечір.

Він поглянув на доктора Б., який замружився від шуму вигнання, що знову долинув з відстані десь трьох кварталів. Доктор Б. кивнув молодшому колезі, підійшов до маленької замкненої шафи біля стіни палати й вийняв звідти пляшечку синильної кислоти. Доктор Г. якусь мить повагався і став на бік колеги. Так, він міг просто стояти і лишити цю справу докторові Б., розумів-бо, що цей чоловік має силу зробити все сам, не чекаючи підтримки колег. Але Г. подумав, що соромно лишитись осторонь, не взяти на себе бодай частку його тягаря. Доктор Г., хоч і молодший за Б., усе ж таки спеціаліст, мислитель, пов’язаний з Ягеллонським університетом. Він бажав підтримати доктора Б.

— Ну що ж, — мовив доктор Б., швидким рухом продемонструвавши пляшечку Г.

Його слова майже заглушив жіночий лемент надворі, гучні наказові викрики з дальшого краю Юзефінської вулиці. Доктор Б. покликав медсестру.

— Дайте кожному пацієнтові по сорок крапель у воді.

— Сорок крапель, — повторила медсестра. Вона знала, що то за ліки.

— Так, так, — підтвердив доктор Б.

Доктор Г. також подивився на сестру. Він хотів сказати: я тепер маю силу, я можу це дати їм сам! Але коли б він так учинив, то налякав би пацієнтів. Кожен пацієнт звик, що медсестра роздає ліки.

Сестра готувала розчин, а Г. пройшовся палатою і взяв за руку старого дідуся.

— Я дещо маю для вас, Романе, вам стане легше, — сказав лікар.

Доктор Г. з подивом зрозумів, що дотиком долоні відчуває все життя цього чоловіка. На мить немовби спалахом висвітлився перед ним молодий Роман, який ріс на Галичині Франца-Йосифа, красень-серцеїд у солодкій цукерочці міста, цього маленького Відня, віслянської перлини, Кракова. Ось він в австро-угорській військовій формі йде в гори на весняні навчання. Ось він, шоколадний солдатик, гуляє Головним Ринком із дівчатами з Казімєжу, в місті цукерень і мережив. Ось вони підіймаються на курган Костюшка і цілуються, ховаючись серед кущів. «Як міг світ так змінитися за одне людське життя?» — питає той юнак, що живе у старому Романі. Від Франца-Йосифа до якогось сержанта, якому дано право розстріляти лікарку разом із дівчатами, хворими на скарлатину?

— Будь ласка, Романе, — лікар попросив старого випростатися.

Він гадав, що зондеркоманди будуть у лікарні за годину. Доктор Г. опирався спокусі видати секрет цьому пацієнтові. Доктор Б. ліберально визначав дозування. Кілька секунд задиханості й деякого подиву для Романа не будуть ні новиною, ні мукою.

Коли сестра принесла чотири скляночки з ліками, ніхто не став питати, що там. Доктор Г. ніколи не дізнається, чи хтось із них зрозумів це. Відвернувся і поглянув на годинник. Боявся, що коли хворі вип’ють своє, буде чути щось страшніше, ніж звичайні для лікарні звуки важкого подиху чи блювання. Він чув лагідний голос сестри: «Оце для вас». Чув, як хтось глибоко вдихнув — чи то пацієнт, чи медсестра. «Героїчна жінка», — подумав Г.