Розділ 20

Припинивши намагання відірвати кришку від столу, Оскар знову знесилено відкинувся в кріслі.

— Ви знаєте цього Амона Ґьота, — сказав він. — У нього є своя привабливість. Він може зайти в кімнату й просто загіпнотизувати вас. Але він ненормальний.

Уранці останнього дня гетто — то виявилася субота, тринадцяте березня, — Амон Ґьот прибув на пляц Згоди в ту годину, яка за офіційним часом передувала сходу сонця. Низькі хмари стирали будь-яку чітку межу між ніччю і днем. Він бачив, що солдати зондеркоманд уже були на місці і стояли на закляклій землі у скверику посередині, курили і тихо посміювалися, щоб їхню присутність не помітили мешканці гетто на вулицях за аптекою Панкевича. Дороги, якими вони рухатимуться, були чисті, немов на макеті міста. Залишки снігу лежали брудними купами в риштаках і понад стінами. Можна з усією певністю уявити, як сентиментальний Ґьот відчув приплив батьківських почуттів, побачивши цю мирну сцену і дружність молодих людей, які чекали початку операції посеред площі.

Амон хильнув коньяку, чекаючи на штурмбанфюрера Віллі Гаазе, який керував сьогоднішньою операцією стратегічно, але не тактично. Сьогодні гетто А — на захід від пляцу Згоди — те місце, де мешкають усі євреї, які працюють (зберігають здоров’я, надію, власну думку), буде зачищено. У гетто В, маленькій, на кілька кварталів території в східній частині гетто, мешкали старі люди — останні з безробітних. Їх вичистять звідти за сьогодні, у крайньому разі до завтра. Їхнє місце призначення — великий табір знищення під орудою коменданта Рудольфа Гьосса, в Аушвіці. Гетто В — то була прямолінійна, чесна робота. Гетто А натомість являло собою виклик.

Кожен хотів бути тут цього історичного дня. Єврейський Краків простояв щонайменше сім століть — і ось цього вечора чи в крайньому разі завтра ті сім століть стануть поголоском, чуткою, і Краків буде judenrein (очищеним від євреїв). І кожен дрібний функціонер із СС хотів мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як це сталося. Навіть Ункельбах, тройгендер ножової фабрики «Прогрес», який мав якесь там резервне звання СС, вбрався в сержантську форму й пішов у гетто з одним із загонів. Так що шановний Віллі Гаазе, офіцер, який брав участь в організації дійства, мав повне право теж долучитися до нього особисто.

Амон відчував, як завжди, легкий головний біль і деяку спустошеність після гарячкового безсоння, яке після півночі його не відпускало. А проте він теж був тут і відчував деякий професійний захват. Який великий дар зробила Націонал-соціалістична партія есесівцям, даючи їм змогу йти до бою без фізичного ризику, отримати почесті без тих прикрих пригод, які трапляються в справах, пов’язаних зі стріляниною. Психологічної ж безкарності досягти було важко. У кожного офіцера СС серед знайомих були самогубці. Навчальні документи СС, складені для запобігання цим марним втратам, наголошували, що великою простодушністю є вважати, що коли єврей не має жодної видимої зброї, то він позбавлений зброї соціальної, економічної, політичної. А насправді він озброєний до зубів. Будь сталевим, казали ті документи, адже єврейська дитина — це культурна міна вповільненої дії, єврейка — це біологія зради, а єврей — то ворог такого рівня непримиренності, яка й не снилася жодному росіянину.

Амон Ґьот зробив себе сталевим. Він знав про власну недоторканність і від самої цієї думки відчував таке вишукане, марафонське хвилювання, передчуваючи подію, якої він був цілком певен. Амон щиро зневажав тих чиновників, які, не бажаючи бруднити рук, доручили справу своїм солдатам і сержантам. Він відчував, що така поведінка в чомусь може бути небезпечніша, ніж узятися до діла самому. Він покаже їм шлях, як тоді з Діаною Райтер. Він знав, яка ейфорія наростатиме протягом дня, задоволення більшатиме разом зі смаком коньяку дедалі швидше після полудня. Навіть під цими тісними хмарами Ґьот розумів, що то один з його найкращих днів, і коли він постаріє, а ця раса загине, допитлива молодь цікавитиметься в нього, як це було.

Менш ніж за кілометр від того місця доктор Г. у реабілітаційній лікарні гетто сидів у темряві серед своїх останніх пацієнтів, радий бодай із того, що вони отак ізольовані зі своїм болем і лихоманкою на верхньому поверсі лікарні, високо над вулицею.

Адже на вулицях кожен чув, що сталося в інфекційній лікарні неподалік площі Згоди. Загін СС на чолі з обершарфюрером Альбертом Гуяром увійшов до лікарні, щоб її закрити, і вони побачили там доктора Розалію Блау, котра стояла серед ліжок пацієнтів зі скарлатиною і туберкульозом, кажучи, що їм не можна вставати. Дітей із кашлюком відправили додому раніше. Але хворих на скарлатину було надто небезпечно виводити з лікарні — як для самих пацієнтів, так і для оточення, а туберкульозні хворі були заслабкі, щоб узагалі вийти з приміщення.

Оскільки скарлатина — підліткова хвороба, то більшість хворих у палаті доктора Блау становили дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років. Дивлячись в обличчя Альберту Гуяру, доктор Блау обґрунтувала свій професійний висновок, вказуючи на тих дівчат, які лежали в лихоманці з широко розплющеними очима.

Гуяр особисто, діючи за повноваженнями, отриманими тиждень тому від Амона Ґьота, пустив лікарці кулю в лоба. Інфекційних пацієнтів, що дехто з них намагався підвестися в ліжках, а хтось лежав, заглибившись у власні марення, було розстріляно з автоматів. Коли загін Гуяра зробив свою справу, наряд людей з гетто послали нагору дати раду з трупами, зібрати закривавлену постіль, помити стіни.

Реабілітаційна лікарня була розташована в будівлі довоєнного відділку поліції. Протягом усього існування гетто її три поверхи були переповнені пацієнтами. Директором лікарні був шанований терапевт доктор Б. На сірявому світанку тринадцятого березня доктори Б. і Г. залишили в лікарні лише чотирьох хворих, лежачих. Один з них був молодий робітник із швидким перебігом туберкульозу; другий — талановитий музикант із хворобою нирок у термінальній стадії. Докторові Г. здавалося важливим уберегти їх від передсмертного жаху дикої стрілянини. А ще більше йому було шкода сліпого, паралізованого інсультом чоловіка і старого дідуся, якому нещодавно видалили кишкову пухлину, після чого він лежав ослаблений і з колостомією.

Працівники в лікарні, не виключаючи й доктора Г., були найвищого ґатунку. У цій убого обладнаній лікарні було вперше в Польщі описано еритробластну хворобу Вайля (хворобливий стан кісткового мозку), і синдром Вольфа — Паркінсона — Вайта. Проте цього ранку доктора Г. турбувало питання ціаніду.

Усвідомлюючи ймовірність самогубства, Г. створив запаси розчину синильної кислоти. Він знав, що інші лікарі теж так учинили. Ця депресія за минулий рік стала ендемічною хворобою гетто. Заразився нею і доктор Г. Він був молодий і мав чудове здоров’я. А проте, здається, сама історія була хвора. Знання, що під рукою є ціанід, заспокоювало доктора Г. у найтяжчі дні. На той пізній момент історії гетто це був один із препаратів, який у нього та інших лікарів був у наявності. Сульфаніламіди з’являлися зрідка. Блювотне, ефір і навіть аспірин позакінчувалися. Ціанід був єдиним складним препаратом, який залишався в їхньому розпорядженні.

Того ранку перед п’ятою годиною доктор Г. прокинувся у своїй квартирі на вулиці Віта Ствоша від гуркотіння вантажівок, що їхали за стіною. Визирнувши з вікна, він побачив бійців зондеркоманд, які збиралися біля річки, і зрозумів, що вони планують якісь рішучі дії в гетто. Він помчав до лікарні і зустрів там доктора Б. та всіх медсестер уже на роботі з тієї самої причини, що й він: вони організовували, щоб кожного хворого, котрий може рухатися, спустили вниз і забрали додому рідні або друзі. Коли розібрали всіх, крім чотирьох людей, доктор Б. наказав усім медсестрам піти, і всі його послухалися, крім однієї старшої медсестри. Тепер вона і два доктори, Б. і Г., залишилися з чотирма останніми пацієнтами в майже порожній лікарні.

Лікарі небагато говорили, чекаючи. Доступ до ціаніду був у них обох, і невдовзі Г. зрозумів, що доктор Б. теж печально міркує над тим самим. Так, звичайно, це самогубство. Але й евтаназія теж. Це поняття вразило Г. Він мав обличчя чутливої людини, в його погляді читалася делікатність. Він болісно мучився етичними питаннями, близькими йому так само, як його власні внутрішні органи. Він розумів, що лікар, який має здоровий глузд і шприц, може уявити перед собою й зіставити ці два варіанти: зробити всім укол ціаніду — чи покинути пацієнтів на поталу зондеркомандам. Проте Г. знав, що такі справи — не математичні задачки, що етика є вищою і болючішою за алгебру.

Іноді доктор Б. ходив до вікна і дивився, чи не почалася операція на вулицях, і розвертав до Г. обличчя з рівним, професійно спокійним поглядом. Г. розумів, що доктор Б. так само перебирає можливі варіанти, немовби раз у раз тасує колоду карт і витягає одну наздогад. Суїцид. Евтаназія. Синильна кислота. Один благородний вихід: стояти до кінця й померти в палаті, як Розалія Блау. Другий — прийняти ціанід самому і дати його пацієнтам. Г. схилявся до другого варіанта, який йому здавався не таким пасивним, як перший. До того ж, розчавлений трьома майже безсонними ночами, він уже відчував щось на зразок бажання швидкої отрути — немовби то були ліки чи та чарка, яка полегшує останню годину смертникові.

Для такої серйозної людини, як доктор Г., це спокусливе бажання не було переконливою причиною для того, щоб вдаватися до отрути. Його уявлення про самогубство були закладені в шкільні роки, коли батько прочитав йому в Йосифа Флавія про масове самогубство зилотів Мертвого моря, вчинене, щоб не потрапити в полон до римлян. Принцип полягає в тому, що смерть не повинна сприйматися як така собі тиха гавань. Вона має бути однозначним бажанням не здаватися. Принцип є принцип, звичайно, але інша річ — терор похмурого весняного ранку. Але Г. був людиною принциповою.

А ще він мав дружину. Вони з дружиною мали інший шлях до відступу, і він це знав. Цей шлях пролягав через каналізацію на розі Пивної і Кракуса. Через каналізацію, а тоді — ризикований перехід до лісів коло Ойцува. Він боявся цього більше ніж легкого ціаністого забуття. Якби, однак, його зупинили «Сині поліцаї» чи німці й стягли з нього штани, він би легко пройшов перевірку, завдяки доктору Лахсу. Лахс був видатним пластичним хірургом, який навчив деяких молодих краківських євреїв, як розтягнути крайню плоть без операції: прив’язувати собі перед сном пляшку з водою, поступово збільшуючи її вагу. У такий спосіб, казав Лахс, євреї рятувалися ще за часів римських переслідувань, і активність краківських операцій СС останні півтора року схиляла Лахса до відродження цієї давньої практики. Лахс навчив цього свого молодшого колегу доктора Г., і оскільки спосіб був застосований доволі успішно, то Г. мав менші підстави для самогубства.

На світанку медсестра, спокійна жінка приблизно сорока років, прийшла до доктора Г. доповісти про ранковий обхід. Молодий робітник спокійно відпочивав, а сліпий чоловік, судячи з його мови, нервував. У музиканта й пацієнта з анальною норицею була важка ніч. Тепер, однак, у лікарні було надзвичайно тихо: пацієнти посопували у своєму останньому сні чи сам-на-сам із власним болем; доктор Г. вийшов на холодний балкон над внутрішнім двориком покурити й далі обміркувати ситуацію.