Розділ 15

Урешті Шиндлер виковзнув із сідла, заточився — і відтак побачив, що стоїть на колінах, тримаючись за сосну. Оскар відчував, як його чудовий сніданок лізе з нього назад, і стримав нудоту — йому здавалося, що все його розумне тіло намагається знайти в собі місце, щоб якось перетравити те жахіття, яке він побачив на вулиці Кракуса.

Безсоромність оцих людей, яких теж мати народила, які пишуть листи додому (що вони там пишуть?), була найстрашнішим у тому, що побачив Оскар. Він знав, що їм не соромно, адже вартовий навіть не відчув, що має запобігти тому, щоб малятко в червоному побачило той жах. А найгірше: якщо вони не соромляться, значить, мають офіційне розпорядження. Ніхто вже не міг сховатися за ідею німецької культури, ніякі заяви перших осіб не могли звільнити безіменних людей від виходу з власного саду, від погляду з вікна кабінету на реальність, що діється на вулиці. На вулиці Кракуса Оскар побачив таку декларацію державної політики, яку неможливо було списати на тимчасове потьмарення. Есесівці, відчував Оскар, виконували накази свого очільника, бо інакше їхній колега в кінці колони не дав би дитині на це дивитися.

Згодом, прийнявши на душу достатню кількість бренді, Оскар напрочуд чітко зрозумів ситуацію. Вони залишали свідків, ту ж таки дівчинку в червоному, бо були переконані, що всі свідки також загинуть.

На розі пляцу Згоди стояла аптека Тадеуша Панкевича. То був старовинний заклад. Порцелянові амфори з написаними на них латинськими назвами давніх ліків, кількасот маленьких, щедро прикрашених шухлядок приховували складність фармакопеї від мешканців Подґужа. Магістр Панкевич мешкав над аптекою зі згоди влади й на прохання лікарів з клініки гетто. Він був єдиним поляком, котрий залишився у стінах гетто. То був спокійний чоловік трохи за сорок з інтелектуальними зацікавленнями. Польський імпресіоніст Авраам Нойманн, композитор Мордехай Ґебіртіґ, філософськи налаштований Леон Штейнберґ, учений і філософ доктор Раппапорт були частими гостями Панкевича. Його дім також був ланкою зв’язку, поштовим відділенням для інформації і повідомлень між Єврейською бойовою організацією (ŻOB) і партизанами польської Армії Людової. Молоді Долек Лібескінд і Шимон та Ґуста Дранґери — організатори краківської Єврейської бойової організації — іноді обережно туди заходили. Важливо було не втягувати Тадеуша Панкевича в їхні справи, які, на відміну від політики вимушеної співпраці юденрату, вимагали лютого і безкомпромісного опору.

Площа перед аптекою Панкевича на початку червня стала своєрідною сортувальною станцією. «У це було годі повірити», — завжди потім казатиме Панкевич про те, що робилося на пляці Згоди. У парковій зоні посередині людей знову ділили і казали залишати свої речі: «Ні, ні, вам це потім перешлють!» Біля стіни в західній частині площі тих, хто опирався чи мав у кишенях підробні арійські папери, розстрілювали; жодних пояснень цього тим, хто залишився, не давали.

Оглушливий грім пострілів розбив усі надії на можливість щось змінити й про щось домовитися. Але, незважаючи на крик і лемент людей, близьких тим, у кого стріляли, деякі люди — чи то відчайдушно зосереджені на тому, що лишилися жити, чи заціпенілі від жаху, — здавалося, взагалі не помічали гори мерців. Коли під’їхали машини і загін євреїв повантажив туди тіла, ті, хто залишилися на площі, змогли знову заговорити про власне майбутнє. І Панкевич почув те, що цілий день чув від сержантів СС: «Запевняю вас, пані, вас, євреїв, везуть працювати. Ви гадаєте, ми можемо собі дозволити вас змарнувати просто так?»

Відчайдушне бажання повірити в це, напевно, було написане на обличчях жінок. А прості есесівці, які щойно розстрілювали людей біля стіни, ходили серед натовпу й радили людям позначати свої речі.

З парку Оскарові Шиндлеру не було видно пляц Згоди. Але Панкевич на площі, так само як і Шиндлер на пагорбі, ніколи доти не бачив такого холоднокровного жаху. Як і Оскара, його нудило, а у вухах шуміло, наче від удару по голові. Він настільки заціпенів від такої маси дикунства й страхіття, що не впізнав серед розстріляних на площі свого друга композитора Ґебіртіґа, автора відомої пісні «Горить!», і славного художника Нойманна. В аптеку, заточуючись, почали бігати лікарі, які примчали з лікарні у двох кварталах звідти: вони збирали на вулицях поранених. Один із лікарів просив блювотне: у натовпі з десяток людей перебували в комі, отруївшись ціанідом. Інженер, знайомий Панкевича, проковтнув порошок непомітно від своєї дружини.

Молодий Ідек Шиндель, який працював у лікарні гетто на розі Венгерської, почув від жінки, яка билася в істериці, що забирають і дітей. Вона бачила дітей на вулиці Кракуса, і серед них була Ґеня. Того ранку Шиндель залишив Ґеню на знайомих; у гетто її опікуном був саме він, оскільки Ґенині батьки ще ховалися на селі, маючи намір непомітно повернутися до гетто, де донедавна ніби було безпечніше. Того ранку Ґеня, яка завжди була сама собі пані, взяла та й пішла від жінки, яка її гляділа, до дядькового дому. Там її і спіймали. І на цій дорозі увагу Оскара Шиндлера в парку привернула її самотність у колоні на вулиці Кракуса.

Скинувши притьмом халат, доктор Шиндель побіг на площу і побачив племінницю майже одразу: вона сиділа на траві, руйнівним чином впливаючи на холоднокровність солдатської лави. Доктор Шиндель знав, наскільки це є акторством, адже не раз уночі вставав заспокоювати малу, коли їй снилися страшні сни.

Він пішов краєм площі, і Ґеня його помітила. «Не кричи тільки, — хотів сказати Ідек. — Я щось придумаю». Він не хотів жодної сцени, бо вона могла закінчитися погано для обох. Але дядько міг не хвилюватися, бо помітив, який непроникний і ніби нерозуміючий погляд робила дівчинка. Він зупинився, вражений її хитрістю, гідною і захоплення, і співчуття водночас. У свої три рочки мала добре розуміла, що така короткочасна втіха, як кликати дядьків уголос, не має сенсу. Вона розуміла, що привертати увагу СС до дядька Ідека не треба.

Він міркував, що б таке сказати здоровенному обершарфюрерові, який стояв коло розстрільної стіни. Краще не підходити до начальників занадто скромно і не діяти через їхніх підлеглих. Знову озирнувшись до дитини, він побачив тінь страху в її очах — і тут, неймовірно продумано і зважено, крихітка стала між двома найближчими до неї солдатами, а тоді вийшла з очеплення. Вона рухалася настільки плавно й спроквола, що дядько так і завмер на місці. Потім ця картина не раз поставатиме в нього перед очима — Ґеня серед лісу есесівських чобіт. Ніхто на площі Згоди не помітив її. Тою самою хитрою, трохи непевною, трохи церемонною ходою дівчинка дійшла до аптеки на розі, тримаючись непомітної частини вулиці. Доктор Шиндель ледве втримався від оплесків. Таку виставу було варто побачити, але її природа не допускала свідків.

Він відчув, що не може піти за племінничкою, не видаючи її. Попри свої зрозумілі поривання, Ідек міркував, що той самий інстинкт, який щасливо вивів дівчинку з пляцу Згоди, приведе її до надійного сховку. Він повернувся до лікарні іншим шляхом, щоб дати дитині трохи часу.

Ґеня повернулася до тієї кімнати на вулиці Кракуса, де вона жила з дядьком. На вулиці тепер не було нікого; якщо хтось зумів перехитрувати СС, сидячи в надійному місці, то вони себе не виказували. Ґеня зайшла до будинку і сховалася під ліжком. З рогу вулиці Ідек бачив, повертаючись додому, як есесівці — остання хвиля облави — ходили й стукали в двері. Але Ґеня не відповідала. Не відповіла вона і дядькові, коли він уже прийшов сам. Ідек просто знав, куди подивитися: зазирнувши між шторою і рамою вікна, він помітив серед сірості кімнати краєчок її червоного черевичка, який визирав з-за простирадла, що звішувалося до підлоги.

На той момент Шиндлер, звичайно, вже повернув коня до стайні. Він не бачив із пагорба маленьку, але серйозну перемогу червоної Ґені, яка повернулася на те місце, звідки її забрали есесівці. Він уже був у своєму кабінеті на «Емалії» і не відчував, що готовий ділитися такими жахливими новинами з денною зміною. Значно пізніше він про цей особливий день скаже — зовсім не в манері життєрадісного гера Шиндлера, очікуваного гостя на краківських вечірках, великого марнотратника із Заблоча, — такими словами, які показують за маскою гульвіси непримиренного суддю: «Після цього дня кожна мисляча людина почала чітко розуміти, що станеться далі. Тоді я прийняв рішення зробити все, що в моїх силах, аби перемогти цю систему».