Розділ 13 Зізнання

Зізнання

На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.

Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.

Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.

Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.

Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це — іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.

— Я не лякаю тебе? — напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.

— Не більше, ніж завжди.

Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пýчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.

— Ти не проти? — запитала я, оскільки він знову склепив повіки.

— Ні, — відповів він, не розплющуючи очей. — Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, — зітхнув він.

Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок — у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.

— Вибач, — провуркотів він. Я підвела погляд, щоб побачити, як на його золотаві очі опускаються повіки. — З тобою просто бути собою.

Я підняла його руку, повертаючи так і сяк, милуючись тим, як переливається на сонці долоня. Піднесла її ближче до обличчя, намагаючись роздивитися приховані у шкірі кришталики.

— Розкажи мені, про що думаєш, — прошепотів він. Я помітила, що він уважно спостерігає за мною. — Для мене досі дивно не знати твоїх думок.

— Знаєш, люди так постійно живуть.

— Важко вам… — (Невже я нафантазувала натяк на співчуття у його тоні?) — Але ти не відповіла.

— Я думала, як гарно було б знати, про що думаєш ти, і… — завагалась я.

— І?