Розділ 16 Карлайл

Карлайл

Він повів мене назад до кімнати, яку вже раніше ідентифікував як «кабінет Карлайла». На мить завмер перед дверима.

— Заходьте, — запросив Карлайлів голос.

Едвард відчинив двері до кімнати з високою стелею та великими вікнами, що гляділи на північ. Стіни теж були обшиті деревом, тільки темнішим, — всюди, де їх не затуляли книжкові полиці, що вежами підносилися ледве не до стелі. Я ніколи не бачила більше книжок, хіба що у бібліотеці.

Карлайл сидів у шкіряному кріслі за величезним письмовим столом червоного дерева. Він саме розташував закладку поміж сторінками товстезного тому, який тримав у руках. Приблизно так я завжди уявляла кабінет декана коледжу — от тільки Карлайл на вигляд занадто молодий, як на господаря такого кабінету.

— Чим можу прислужитися? — приязно поцікавився він, підводячись.

— Я хотів показати Беллі частину нашої історії, — сказав Едвард. — Тобто, власне, твоєї.

— Ми не хотіли вам заважати, — вибачилась я.

— Ви мені не заважаєте. Звідки ти збираєшся почати?

— З «Візниці», — відповів Едвард, ніжно кладучи руку мені на плече і розвертаючи обличчям до дверей, у які ми щойно увійшли. Щоразу, коли він торкався мене, навіть випадково, прискорене серцебиття чути було за кілометр. Присутність Карлайла тільки посилила зніяковіння.

Стіна, на яку ми наразі дивилися, відрізнялася від решти. Замість книжкових полиць її прикрашало безліч картин у рамах різного розміру; одні з них вабили око яскравими кольорами, інші були чорно-білі. Я спробувала відшукати певну логіку, мотив, що об’єднував би колекцію, та побіжний огляд не виявив нічого.

Едвард потягнув мене до лівого краю стіни, зупинившись перед невеликою, написаною олійною фарбою картиною у невигадливій дерев’яній рамці. Вона нічим не вирізнялась на тлі більших та яскравіших творів мистецтва; намальована різними відтінками сепії, зображала місто у мініатюрі, представлене крутими дахами, над якими височіли тоненькі шпилі кількох поодиноких веж. На передньому плані домінувала широка ріка, перерізана мостом, вкритим предметами, що скидалися на маленькі собори.

— Лондон тисяча шістсот п’ятдесятих, — сказав Едвард.

— Лондон моєї юності, — додав Карлайл за метр позаду від нас. Я стрепенулася: він підійшов зовсім нечутно. Едвард стиснув мою руку.

— Ти розкажеш сам? — запитав Едвард. Я ледь обернулася, щоб побачити реакцію Карлайла.

Він перехопив мій погляд, усміхнувся.

— Я б охоче, — відповів він. — Та я, власне кажучи, запізнююся. Сьогодні вранці зателефонували з лікарні — доктор Сноу взяв лікарняний. До того ж ти знаєш історію не гірше за мене, — додав він, посміхнувшись Едвардові.

Нелегко було осягнути дивне поєднання: щоденні турботи лікаря з невеликого містечка — та обговорення його юності у Лондоні сімнадцятого сторіччя.

Не приємніше було знати, що лише моя присутність змушує його говорити вголос.