Розділ 13 Зізнання

— Я був шокований. Не міг повірити, що все-таки поставив родину під загрозу, віддав себе у твою владу — у владу людини. Наче мені потрібен додатковий мотив, щоб убити тебе… — (Щойно слово злетіло з вуст, ми одночасно здригнулися). — Та ефект ви йшов протилежний, — швидко продовжив він. — Я посварився з Розалією, Емметом та Джаспером, коли вони натякнули, що час вирішити проблему… то була найгірша сварка у житті. Мене підтримали Карлайл і Аліса, — сестрине ім’я змусило Едварда скривитися. Хотіла б я знати чому. — Есме сказала, що слід робити, аби я зміг залишитися з ними, — поблажливо похитав він головою. — Ввесь наступний день я підслуховував думки кожного твого співрозмовника. Мене приголомшило, що ти дотримала слова. Я не розумів тебе, та усвідомлював, що не можна підпускати тебе ближче до себе. Я докладав титанічних зусиль, аби триматись якнайдалі від тебе. Та аромат твоєї шкіри, волосся, твого дихання день у день діймав мене, як і за першої зустрічі. Наші погляди зустрілися; у його очах забриніла ніжність.

— Тому я радше зголосився б тоді, тої першої миті, викрити нашу природу — ніж тут і зараз, за відсутності жодного свідка і жодної перепони, скривдити тебе…

Я — людина, цього достатньо, щоб поставити наступне запитання.

— Чому?

— Ізабелло, — дбайливо вимовив він моє повне ім’я, вільною рукою грайливо скуйовдивши мені волосся. Від випадкового доторку по моєму тілу промчав електричний заряд. — Белло, я не зможу жити, якщо завдам тобі болю. Ти не уявляєш, скільки мук я пережив через це, — він засоромлено опустив очі додолу. — Думка про те, що ти лежиш нерухома, біла, холодна… що я ніколи не побачу, як розцвітає на твоїх щоках рум’янець, не побачу спалаху інтуїції в очах, коли ти вгадуєш правду за маскою брехні… я такого не витримаю, — він звів на мене блискучі змучені очі. — Зараз ти — найважливіша на світі для мене. Найважливіша за всіх, кого я зустрічав у житті.

Голова пішла обертом від того, як швидко й несподівано повернулася бесіда в інше русло. Від радісного обговорення неминучості моєї загибелі ми раптом перейшли до серйозних зізнань. Едвард чекав. Хоча я опустила очі, розглядала наші переплетені руки, та знала, що золотаві очі дивляться на мене.

— Я впевнена, ти знаєш, щó я почуваю до тебе, — нарешті перервала я мовчанку. — Я тут, поруч із тобою, отже, називаючи речі своїми іменами, я радше помру, ніж втрачу тебе, — на су пилась я. — Я — дурепа.

— Дурепа, — погодився він, розсміявшись. Наші погляди зустрілися, я теж не втрималася від сміху. Ми разом реготали над ідіотизмом і абсолютною нереальністю ситуації.

— І закохався лев у ягничку… — пробурмотів він. Я відвела погляд, ховаючи очі, до нестями радіючи почутому.

— Яка дурна ця ягничка! — зітхнула я.

— Який хворий мазохіст цей лев!

Едвардів погляд надовго заблукав у лісових сутінках. Цікаво, куди полинули його думки.

— Чому… — почала я, відразу замовкнувши, не знаючи, як закінчити запитання.

Він поглянув на мене, усміхнувся; сонце зблиснуло на зубах, обличчі.

— Так?

— Розкажи, чому ти раніше втікав від мене. Усмішка зникла.

— Ти знаєш причину.

— Ні, я маю на увазі, що конкретно я робила не так? Бачиш, мені доведеться постійно бути насторожі, і через це що швидше я вивчу, чого не варто робити, то краще. Наприклад, так, — погладила я внутрішній бік руки, — ніби нормально.

Він усміхнувся.

— Ти не робила нічого неправильного, Белло. Вся проблема у мені.