Розділ 7 Кошмар

Кошмар

Я сказала Чарлі, що не голодна й маю купу домашньої роботи. По телеку показували дуже важливий баскетбольний матч, хоча я, наприклад, геть не розуміла, чим він особливий. Хай там як, Чарлі не зауважив на моєму обличчі чи в голосі нічого незвичного. Опинившись у кімнаті, я замкнула двері й переколошматила стіл догори дриґом у пошуках старих навушників. Знайшовши, я під’єднала їх до маленького кишенькового плеєра. Я вирішила послухати подарований Філом на Різдво диск — один із його улюблених гуртів, що як на мій смак, трохи надміру захоплювався бас-гітарами. Я вставила диск у плеєр, впала на ліжко, одягнула навушники, натиснула на пуск і збільшувала гучність, доки у мене не заболіли вуха. Я заплющила очі; темрява виявилася не суцільною, довелося натягнути на голову подушку.

Я цілковито зосередилася на музиці, намагаючись витлумачити текст і розгадати чудернацький візерунок барабанного ритму. Щонайменше тричі прослухавши диск, я вивчила всі приспіви напам’ять. І здивовано усвідомила, що насправді гурт мені подобається, треба лише звикнути до специфічної манери виконання. Не забути б іще раз подякувати Філові.

Терапія подіяла. Різкий барабанний бій унеможливлював мислення — заради чого, власне, все й робилося. Я знову й знову прокручувала диск, повторюючи кожне слово, поки врешті-решт не провалилась у сон.

…Розплющивши очі, я побачила знайоме місце. Розуміючи в глибині свідомості, що сплю, я впізнала зеленкувате світло лісу. Я чула, як десь неподалік розбиваються об берег велетенські хвилі, й знала, що зможу побачити сонце, якщо знайду вихід до океану. Я спробувала йти на звук, та раптом з’явився Джейкоб Блек, схопив мене за руку і потягнув назад, до найтемнішого куточка лісу.

«Що трапилося, Джейкобе?» — запитала я. Він щосили намагався зламати мій опір, а я не хотіла повертатися в пітьму. На його обличчі застиг зляканий вираз.

«Біжи, Белло, тікай!» — шепотів він, біліючи від жаху.

«Белло, сюди!» — впізнала я Майків голос, що кликав мене зі зловісної гущавини; його самого я не бачила.

«Навіщо?» — запитала я, вириваючись від Джейкоба, відчайдушно прагнучи повернутися на сонце.

Але Джейкоб випустив мою руку, раптом заскавчав і затремтів, падаючи на вологий лісовий настил. Я заніміло дивилася, як він звивається на землі.

«Джейкобе!» — заверещала я. Та Джейкоб зник. Він перевернувся на великого червонувато-бурого вовка з чорними очима. Вовк побіг у протилежний бік, до берега. Шерсть на спині стала дибки, з-поміж вишкірених ікл із пащеки долинало низьке ричання.

«Тікай, Белло!» — знову загукав десь позаду Майк. Я за кам’яніла на місці й втупилась у світло, що наближалося до мене від берега.

А потім із-за дерев вийшов Едвард. Його шкіра ледь помітно сяяла, у чорних очах причаїлася небезпека. Він простягнув руку, кличучи мене до себе. Біля моїх ніг загарчав вовк.

Я зробила крок уперед до Едварда. Він посміхнувся, я помітила великі гострі зуби.

«Вір мені», — промуркотів він.

Я зробила ще один крок.

Вовк стрибнув, миттю пролетівши відстань між мною і вурдалаком, цілячись іклами у його яремну вену.

«Ні!» — зойкнула я, підстрибуючи на ліжку.

Різкий рух — і навушники стягнули плеєр із тумбочки, він гепнувся додолу, голосно клацнувши об дерев’яну підлогу.