Розділ 19 Прощання

Прощання

Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.

— Нікого немає, — напружено сказав Едвард. — Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.

— Не хвилюйся, Белло, — сказав він тихим, проте бадьорим голосом, — ми швидко все владнаємо.

Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.

— Алісо, Еммете, — наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.

— П’ятнадцять хвилин, — ледь чутно попередив він.

— Я впораюся, — хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.

Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.

— Я кохаю тебе, — сказала я глибоким тихим голосом. — Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.

— З тобою нічого не трапиться, Белло, — сказав він не менш шалено.

— Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.

— Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, — наполегливо нагадав він.

— Ще одне, — полум’яно прошепотіла я, — не вір жодному слову, котре почуєш зараз.

Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.

— Забирайся геть, Едварде! — заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.

— Белло? — Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.

— Залиш мене в спокої! — закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.

Чарлі молотив у двері.