Розділ 5 Група крові

Група крові

На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.

— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.

Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.

Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму — як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.

Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, — не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.

Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову — холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.

Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу — Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, — не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.

Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, — сидіти і сердито дутися на ввесь світ.

— Едвард Каллен знову витріщається на тебе, — зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. — Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.

Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах — він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.

— Це він тебе кличе? — поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.

— Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, — промимрила я, щоб її заспокоїти. — Піду подивлюся, що він хоче.

Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.

— Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? — запитав Едвард, усміхаючись.

Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.

Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.

— Щось змінилося? — нарешті розродилась я.

— Ну… — замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, — я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.