Розділ 6 Страшні історії

Страшні історії

Сидячи в кімнаті та намагаючись зосередитися на третьому акті «Макбета», я уважно дослухалася до звуків за вікном. Навіть крізь шум дощу, думала я, складно не почути ревіння двигуна. Та коли я вкотре крадькома зиркнула на вулицю з-під фіранки, пікап стояв на звичному місці.

Не можна сказати, що я палко бажала настання п’ятниці; і зрештою вона більше ніж виправдала мої не-очікування. Не варто й казати, що кожен учень вважав справою честі висловитися з приводу моєї непритомності. Джесика, здається, взагалі витягнула з цього випадку все, що змогла. На щастя, Майк не базікав зайвого, ніхто наче не підозрював про участь Едварда. Звичайно, Джесика засипала мене запитаннями щодо подій у кафетерії.

— Що хотів учора Едвард Каллен? — поцікавилася вона на тригонометрії.

— Не знаю, — чесно зізналась я. — Він так і не пояснив до пуття, що йому потрібно.

— Ти жестикулювала і мала такий вигляд, наче тобі по голові цеглиною заїхали.

Як їй хочеться докопатися до істини!

— Невже? — я намагалася вдати байдужість.

— Знаєш, ніколи не бачила, щоб він сидів за ланчем із кимось, крім родичів. Це було дивно.

— Дивно, — погодилась я. Спіймавши облизня, Джесика розчарувалася і роздратовано війнула чорними кучерями. Ще б пак, вона сподівалася почути щось, з чого потім зліпить історію, яку всім розповідатиме.

Найгіршим у п’ятницю виявилося те, що хоча я знала — Едвард не прийде до школи, все одно сподівалася на диво. Заходячи до кафетерію із Джесикою та Майком, я не втрималася і поглянула на його стіл. Розалія, Джаспер і Аліса розмовляли, їхні голови майже торкалися одна одної. Мене огорнув відчай, коли я усвідомила, що мине хтозна-стільки часу, перш ніж я знову побачу Едварда.

За нашим столом усіх переповнювали плани на наступний день. Майк — ходяче уособлення жвавості — покладав великі надії на місцевого метеоролога, котрий обіцяв сонячну суботу. От уже дійсно: поки не побачу на власні очі — не повірю. Принаймні сьогодні потеплішало — надворі п’ятнадцять градусів. Можливо, подорож до океану виявиться не зовсім жалюгідною.

Під час ланчу я перехопила пару недружніх поглядів Лорен, причини яких я не розуміла, доки ми всі разом не попрямували до виходу. Я йшла відразу за нею, менш ніж за крок від гладенького, штучно-білого волосся, про що вона не здогадувалася.

— …і чому це Белла, — (ім’я було вимовлене презирливо), — не сидить тепер зі своїми любими Калленами, — прошипіла вона на вухо Майкові. Ніколи не звертала уваги, який у неї неприємний, гугнявий голос; не менше мене здивувала безпричинна злість. Ми ніколи близько не спілкувалися і, безсумнівно, не знали одна одну настільки добре, щоб Лорен мала підстави зненавидіти мене. Принаймні я так думала.

— Вона — мій друг і сидітиме з нами, — прошепотів у відповідь не без власницьких ноток вірний Майк. Мені не хотілося слухати далі, я пропустила вперед Джесику з Анжелою.

Того дня за вечерею Чарлі захоплено обговорював майбутню поїздку в Ла-Пуш. Гадаю, він почувався винним, що залишає мене саму на вихідних, але забагато років вибудовував власні звички, щоб відмовитися від них зараз. Звичайно, він знав імена усіх учнів, котрі поїдуть зі мною, і їхніх батьків, і, ймовірно, дідусів і бабусь. Здається, він схвалював нашу ідею. Цікаво, чи поставився б він схвально до поїздки у Сієтл із Едвардом Калленом. Це, звісно, якби я збиралася сказати батькові.

— Тату, ти знаєш район Каскадних гір на південь від Рейніра? — запитала я ніби ненароком.

— Так, а що? Я знизала плечима.

— Кілька людей у школі говорили, що збираються туди на пікнік.