Розділ 2 Розгорнута книга

Розгорнута книга

Наступний день був і кращим, і гіршим.

Кращим тому, що припинився дощ, хоча небо звично затягнули густі темні хмари. Легшим тому, що я знала, чого очікувати. Майк сидів поруч на англійській і провів мене до наступного класу. Запопадливий Ерик час від часу кидав на нього неприязні погляди; приємно як-не-як. Народ не витріщався, як учора. Обідали ми чималою компанією — я, Майк, Ерик, Джесика та кілька інших учнів, чиї імена я нарешті запам’ятала. Тепер мені здавалося, що я починаю плисти по воді, а не тонути в ній.

Гіршим через утому — я досі не могла заснути під завивання вітру в кожній щілині. Гіршим через те, що містер Ворнер викликав мене на тригонометрії, хоча я не піднімала руки, і я відповіла неправильно. А ще мені довелося грати у волейбол. Один раз, не зумівши втекти від м’яча, я зацідила ним у голову дівчині з команди… Гіршим тому, що Едвард Каллен не прийшов до школи.

Першу половину дня я з жахом думала про ланч, передчуваючи Едвардові незрозумілі погляди. Щось у мені воліло не тягнути кота за хвіст і прямо спитати у Каллена, в чому річ. Вночі, лежачи в ліжку, я навіть уявляла, що скажу йому. Втім, я занадто добре знала себе, щоб визнати: у мене забракне духу. Я намагалася зробити Термінатора з Лякливого Лева.[2]

Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.

Майк перехопив нас і повів до свого столика. Джесиці, здавалося, така увага була до душі, її друзі хутко приєдналися до нас. Намагаючись слухати порожню балаканину, я сиділа як на голках, нервово очікуючи, коли Едвард зайде до зали. Я сподівалась, що він просто не зверне на мене уваги, спростувавши підозри.

Він не приходив. Моє напруження дедалі зростало.

Я пішла на біологію впевненіше, коли він так і не з’явився на ланч. Майк, котрий без кінця теревенив про якості хорошого гончака, провів мене до класу, як вірний паладин. Перш ніж увійти, я затримала дихання, але, не помітивши Едварда Каллена, видихнула і пішла на місце. Майк плентався за мною, розповідаючи про майбутню поїздку на пляж. Він крутився біля парти до самого дзвінка, потім грайливо всміхнувся мені й сів поруч із дівчиною з брекетами на зубах і жахливою завивкою. Скидалося на те, що мені доведеться з ним щось робити, — завданнячко не з легких. У містечку, де всі знають одне одного, дипломатичність — життєво важлива риса. Я ніколи не вирізнялася великою тактовністю і не мала достатнього досвіду у спілкуванні із занадто дружніми хлопцями.

Яке полегшення, що ціла парта належить мені, що Едвард не сидить поруч, повторювала я про себе. Однак не могла звільнитися від підозри, котра їла мене зсередини, що саме я — справжня причина його відсутності. Безглуздя і самовпевненість вважати, що я можу так на когось вплинути. Це неможливо. Та я не припиняла перейматися правдивістю цієї здогадки.

Коли заняття нарешті закінчилось і моє обличчя повернуло собі нормальний білий колір після волейбольного інциденту, я хутко переодяглася у джинси та блакитний светр і поспіхом вислизнула з роздягальні, вдоволено виявивши, що щасливо розминулася з любителем гончаків. Я відразу попрямувала до стоянки, вщерть заповненої учнями, яким не терпілося втекти зі школи. Я застрибнула у пікап і стала копирсатися в сумці, щоб упевнитися в наявності всього необхідного.

Минулого вечора я усвідомила, що кулінарні таланти Чарлі закінчуються на яєшні та беконі. Я висунула вимогу, щоб кухня перейшла у моє повне розпорядження на час мого перебування у Форксі. Чарлі з радістю вручив би мені й ключі від бенкетного залу, якби вони у нього були. Також я виявила повну відсутність харчів у будинку. Наразі у мене був список покупок і гроші з глечика на буфеті з написом «На харчі». Я збиралася до «Економки».

Не звертаючи уваги на повернені в мій бік голови, я завела свого оглушливого друга й обережно здала назад, щоб зайняти місце в ряду машин, котрі збиралися виїжджати зі стоянки. Поки я чекала, вдаючи, що гул, від якого в’януть вуха всього живого в радіусі кількох миль, лунає не з моєї машини, я побачила, як Каллени і двійнята Гейли сідають у новенький сяючий «вольво». Ну, певна річ. Раніше, загіпнотизована їхніми обличчями, я не звернула уваги на одяг. Тепер я пригадала, що вони, безперечно, були вдягнені в прості, але безпомильно дизайнерські речі. Враховуючи зовнішність, манеру поведінки, вони могли б мати вигляд на всі сто і в лахмітті. Врода й гроші — це занадто. Втім, наскільки я можу судити, життя часто обдаровує деяких людей занадто щедро. Хоча, з іншого боку, це не додало Калленам популярності серед оточення.

Втім, якось мені в це не віриться. Швидше за все, вони полюбляють усамітнення; не можу уявити, щоб такі люди не змогли прихилити до себе будь-чиє серце.

Як і решта учнів, вони обернулися на гуркіт пікапа, коли я проїжджала повз. Я дивилася тільки на дорогу і зітхнула з полегшенням, коли виїхала зі шкільного подвір’я.

«Економка» розташована була неподалік від школи — пару вуличок на південь від центральної вулиці. Приємно опинитися в супермаркеті, почуваєшся нормальною людиною. Вдома я займалася покупками, тому радо взялася до звичної справи. Крамниця всередині виявилася недостатньо просторою; я чула постукування дощових крапель по даху. Зайве нагадування, де я.

Приїхавши додому, я вивантажила придбану всячину і порозтикала її, куди тільки можна. Сподіваюся, Чарлі не обуриться. Я загорнула картоплю у фольгу і відправила її смажитися у духовку, замочила у маринаді м’ясо на біфштекс і поклала його у холодильник згори на коробку з яйцями.

Розібравшись із продуктами, я віднесла сумку нагору. Перш ніж засісти за домашню роботу, перевдяглася у сухеньке, скрутила вогке волосся у хвостик і вперше перевірила електронну пошту. Я отримала три листи. Писала мама.

Белло!