Розділ 13 Зізнання

Схоже, він більше переймається тим, щоб переконати себе, не мене.

— Не бійся, — ще раз прошепотів він, демонстративно повільно наближаючись на крок. Почав повагом опускатися на землю, навмисно сповільнюючи рухи, доки наші обличчя не опинилися на одному рівні, зовсім близько одне від одного.

— Будь ласка, пробач мені, — серйозно попросив він. — Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я — цяця-хлопчик.

Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.

— Я сьогодні не голодний, чесно, — підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.

— З тобою все гаразд? — ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.

Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.

Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.

— На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? — запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.

— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.

— Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.

— А, так.

— Ну?

Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.

— Як легко мене вибити з колії, — зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.

— Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитися з тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, — говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.

— Так, — повільно погодився він. — Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.

Я насупилася.

— Я мав би покинути тебе давним-давно, — зітхнув він. — Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — жалібно промимрила я, дивлячись у землю.