Розділ 18 Полювання

Полювання

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

— Нам здалося, ми почули гру, — невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. — Я — Лоран, а це Вікторія та Джеймс, — жестом указав він на вампірів позаду.

— Я — Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, — він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

— У вас знайдеться місце для кількох гравців? — товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

— Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?

— Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

— Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

— На яких територіях ви полюєте? — між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.