Розділ 13 Зізнання

— Ні. Мені не було… погано.

Видозміна речення викликала у нього посмішку.

— Ти знаєш, що я мав на увазі. Я всміхнулася.

— Ось, — він узяв руку і притулив її до своєї щоки. — Ти відчуваєш, яка вона тепла?

Завжди крижана шкіра справді здавалася теплою. Та я майже не звернула на це уваги. Я торкаюся Едвардового обличчя, роблю те, про що постійно мріяла з дня, коли вперше зустріла його!

— Не рухайся! — прошепотіла я.

Ніхто не може завмерти краще за Едварда. Він заплющив очі й перетворився на нерухому статую, наче вирізьблену з каменю.

Я рухалася навіть повільніше за нього, обережно, щоб ненароком не зробити різкого руху. Погладила щоку, ніжно провела пальцями по повіці, по фіолетовому колу западинки під оком. Помандрувала вздовж досконалої форми носа, обережно-обережно пройшлася бездоганними вустами. Вони напіврозтулилися під моєю рукою, кінчики пальців поцілувало холодне дихання. Мені захотілося нахилитися і вдихнути аромат. Я забрала руку й відхилилася вбік, не бажаючи тиснути на Едварда.

Він розплющив очі. В зіницях палав голод. Не той, що змусив би злякатися, радше той, що напружує м’язи внизу живота й змушує пульс відбивати у венах шалений ритм.

— Як би я хотів, — прошепотів він, — як я хочу, щоб ти відчула… неймовірне… сум’яття… яке відчуваю я. Щоб ти зрозуміла, — він торкнувся рукою мого волосся, обережно провів по обличчю.

— Розкажи мені, — видихнула я.

— Не думаю, що зможу. Я казав тобі, що, з одного боку, бажання — це спрага, яку я, прокляте створіння, відчуваю до тебе. Гадаю, ти певною мірою здатна це зрозуміти. Хоча, — на вустах затремтіла напівусмішка, — оскільки ти не маєш згубної пристрасті до заборонених речовин, то, напевно, не повністю уявляєш, що це. Але… — (його пальці легенько доторкнулися до моїх вуст, змусивши мене затремтіти), — бажання бувають різними. Є бажання, яких я навіть не розумію, вони чужі для мене.

— Я розумію це краще, ніж ти думаєш.

— Я не звик почуватися настільки людиною. З вами так завжди?

— Зі мною? — замовкла я. — Ні, ніколи. Ніколи раніше.

Він тримав мої долоні у своїх. Які вони крихкі у порівняні з його залізною силою!

— Я не знаю, як стати ближчим тобі, — визнав він. — Не знаю, чи зможу.

Я повільно-повільно нахилилася вперед, не зводячи із нього застережливого погляду. Притулилася щокою до мармурових грудей. Я чую його дихання — нічого, крім його дихання.

— Так достатньо, — зітхнула я, заплющуючи очі. Стопроцентно людським рухом він пригорнув мене й заховав обличчя у волоссі.

— Тобі це вдається краще, ніж ти від себе очікуєш, — за уважила я.