Розділ 13 Зізнання

Едвард похмуро зиркнув на мене, ми обоє пригадали минуле.

— Ти, напевно, подумала, що я одержимий.

— Я не розуміла, в чому причина. Як ти міг так швидко зненавидіти мене…

— Ти була наче демон, якого викликали прямісінько з персонального пекла, щоб знищити мене. Пахощі твоєї шкіри… Я думав, що збожеволію від них того дня. Протягом уроку я вигадав сотні способів виманити тебе з класу, залишитися наодинці з тобою. Я боровся зі спокусою, згадуючи родину, розуміючи, що зроблю з ними своїм учинком. Довелося зникати, рятуватися втечею до того, як встигну вимовити слова, що змусили б тебе піти за мною…

Тут він підвів очі, щоб поглянути на моє приголомшене обличчя, в той час як я намагалася ввібрати його гіркі спогади. Золотаві очі обпалили мене з-під вій, гіпнотичні та вбивчі.

— Ти б пішла зі мною, — запевнив він. Я спробувала відповісти спокійно.

— Жодного сумніву.

Він, насупившись, перевів погляд на мої руки, неймовірна сила очей відпустила мене.

— Потім, коли я намагався змінити розклад у марній спробі уникнути зустрічей із тобою, ти опинилася поруч. У вузькій теплій кімнатці твій запах мало не звів мене з глузду. Я втримався на волосинці, щоб не вкрасти тебе. Крім нас, там була одна слабка людська істота, яку так легко знищити!

Я затремтіла під теплим сонячним промінням, заново переживаючи минуле, дивлячись на події його очима і тільки тепер повністю усвідомлюючи небезпеку. Бідолашна місіс Коуп; я здригнулася на думку, наскільки близько була від того, щоб ненавмисне стати причиною її загибелі.

— Але я вистояв. Не знаю як. Я змусив себе не чекати на тебе, не йти по твоєму сліду після школи. Надворі, коли я не чув запаху, стало легше, я зміг мислити чіткіше, ухвалити правильне рішення. Я висадив своїх біля дому — посоромився розповісти їм, який я, виявляється, слабак; вони здогадалися лише, що трапилося щось дуже серйозне, — а сам поїхав прямісінько у лікарню до Карлайла, щоб сказати йому: я їду з міста.

Я здивовано витріщилася на Едварда.

— Ми помінялися машинами — у нього був повний бак, я не хотів зупинятися. Я не наважився повернутися додому, поглянути в очі Есме. Вона б не відпустила мене без сцени. Намагалася б переконати, що немає потреби… Наступний ранок я зустрів на Алясці, — судячи з голосу, йому було соромно, ніби він зізнавався у величезному боягузтві. — Я провів там два дні з деякими старими знайомими… і засумував за домівкою. Бридко було усвідомлювати, що я засмутив Есме і решту прийомної родини. На чистому гірському повітрі не вірилося, що я не зможу опиратися силі твого тяжіння. Я переконав себе, що втеча — це слабкість. Я раніше мав справу зі спокусою, далеко не такою потужною, але я сильний. Невже маленьке нікчемне дівчисько, — раптом вишкірився він, — змусить мене втікати з місця, де я хочу жити? Тому я повернувся… — він задивився на небо.

Я не могла вимовити ні слова.

— Я вжив запобіжних заходів — полював, годувався більше, ніж завжди, — перш ніж знову зустрітися з тобою. Був певен, що зможу ставитися до тебе, як до решти людей. Я переоцінив свої можливості.

Безперечно, те, що я не зміг просто прочитати думки, щоб дізнатися, як ти ставишся до мене, виявилося неочікуваним ускладненням. Я не звик іти до цілі настільки вигадливими манівцями — слухати твої слова у думках Джесики… Її розум не вирізняється оригінальністю, мене невимовно дратувало відслідковувати цю нісенітницю. До того ж я не знав напевно, чи насправді ти думаєш те, що кажеш. Це надзвичайно злило мене, — спогад змусив Едварда насупитися. — Я хотів, щоб ти, по можливості, забула мою поведінку першого дня, тому намагався говорити з тобою, як із будь-якою іншою людиною. Правду кажучи, мені не терпілося поспілкуватися з тобою, я сподівався бодай частково розшифрувати твої думки. Проте ти виявилася занадто оригінальною, я незчувся, як безпорадно заплутався у твоїх словах і міміці… ти раптом час від часу поводила рукою чи гойдала волоссям, наповнюючи повітря запахом, що знову й знову п’янив мене…

Потім, пам’ятаєш, тебе ледве не переїхали на моїх очах. Пізніше я вигадав бездоганне виправдання для своїх дій на той момент — адже якби я не втрутився, якби твоя кров пролилася на землю прямо переді мною, не думаю, що у мене стало б сили стриматися і не виказати світу свою справжню сутність. Та це спало мені на думку набагато пізніше. В ту мить єдине, що крутилося у голові, було: «Тільки не вона!»

Він заплющив очі, стомлений вистражданим зізнанням. Я слухала серцем, не розумом. Здоровий глузд підказував, що Едвардові слова мали б до смерті мене налякати. Натомість я відчувала полегшення, що нарешті розумію його. Мене переповнювало співчуття до його страждань — навіть зараз, коли він зізнавався у непереборному бажанні забрати моє життя.

Зрештою я заговорила, запитала слабким голосом:

— У лікарні? Його очі блискавкою вдарили по моїх.