— Ми не заважаємо?
— Ні, що ви. Я вже скінчила з картоплею.
Тоді він, уклонившись, вимовив голосно й м'яко:
— Чи в такому разі можемо ми просити, аби панночка склала нам компанію у нашій вечірній прогулянці?
Вона піднялася, розв'язала фартушок. Ця покірність… зрештою, це могла бути лише ввічливість. Звичайне запрошення на прогулянку, зроблене трохи награним тоном старого парубка… але… але в тому, як він підходив до неї, як звернувся, мені ввижалася якась непристойність, що її можна б висловити так: «бере з собою, аби щось із нею зробити», а також: «вона йде з ним, аби з нею щось зробив».
Найкоротшим шляхом, через газони, ми йшли до току, й вона запитала:
— Ми йдемо до коней?..
Його мета, його невідомі наміри витали серед павутиння стежок і алейок, дерев і клумб. Фридерик не відповідав — і те, що він ніяк не пояснив, куди веде її, знову ставало підозрілим. Дитина… адже це шістнадцятирічна дитина… Та ось уже й тік, його чорна, дещо похила поверхня, оточена стайнями, стодолами, з кленами попід парканом, з дишлами возів біля колодязя… І — дитина, дитина… Але там, біля стельмашні, стоїть іще одне напівдитя й розмовляє зі стельмахом, тримаючи в руках якусь залізяку; поруч — купа дощок, кілків і трісок, неподалік — віз із мішками, запах січки… Ми наближалися, йдучи цією опуклою, чорною площиною. Підійшовши, усі троє зупинилися.
Сонце заходило, встановилася особлива вечірня видимість — ясна й водночас притемнена; пеньок, щілина в даху, дірка в паркані ставали байдуже виразними, самими собою, чіткими у всіх деталях. Чорно-брунатна поверхня току простягалася аж ген, до хлівів. Кароль балакав про щось із стельмахом — повільно, по-сільському, з шматком заліза в руках, спершись на стовп, що підпирав дах стельмашні. Він не перервав розмови, тільки поглянув на нас. Ми зупинилися разом з Генею — й ураз вся сцена визначилася так, що то ми йому її привели, — тим більше, що всі мовчали. А ще більше тому, що не озивалася й Геня, і мовчання її викликало почуття сорому. Кароль облишив залізне колесо й рушив з місця, хоча неясно було, до кого він іде — до нас чи до Гені… і це зродило якусь двоїстість, незручність, кілька секунд він стояв наче нерішуче, та водночас вільно й навіть весело, по-юнацьки. Але мовчання — наслідок загальної незручності — протривало ще кілька секунд… і цього було досить, щоб важкий і гнітючий розпач, жаль, геть усі ностальгії Долі й Провидіння заклубочилися над нами, немов у тяжкому, хворобливому сні…
Жаль, туга, чарівність худорлявих форм — звідки все це, якщо не з того, що Кароль іще не був чоловіком? Адже ми підвели до нього Геню, як жінку — мужчині, а він ще не був… не був самцем. Не був паном. Не був володарем. Не міг володіти. Ніщо не належало йому, не мав ні на що права, був тим, хто має служити й підкорятися: його тендітність і податливість несподівано увиразнилися на цьому току, поруч з дошками, кілками, а вона відповідала йому тим самим — тендітністю й податливістю. Отже, вони поєдналися, але не як чоловік і жінка, поєдналися в чомусь іншому, у спільній жертві незнаному Молохові, нездатні володіти одне одним, здатні лише жертвувати собою. І статевий добір поміж ними поступився місцем якомусь іншому доборові, в чомусь страшнішому, а, можливо, красивішому. Я повторюю, що все це відбувалося протягом кількох секунд. Та, власне, нічого не відбувалося — ми просто стояли. І тут Фридерик сказав, показуючи пальцем на холоші Каролевих штанів, які були трохи задовгі й волочилися по землі:
— Треба підгорнути холоші.
— Справді, — сказав Кароль і нахилився.
Фридерик додав:
— Зачекай хвилинку.
Було видно: нелегко йому сказати те, що він хоче сказати. Він став якось боком до них, дивлячись прямо перед собою, і голосом хрипким, але виразним нарешті вимовив:
— Нехай вона підгорне. — І повторив:
— Нехай вона підгорне.
Це було щось безсоромне, це було вторгненням до їхніх душ, це було проявом того, що він чекає від них збудження: зробіть це, цим ви порадуєте мене, цього я прагну… Це продемонструвало їм міру наших жадань, наших мрій про них. Якусь мить стояла збентежена тиша, я чекав наслідків отієї викривленої зухвалості Фридерика. Але те, що сталося, було скромним, слухняним і легким — таким «легким», що навіть у голові запаморочилося, як від несподіваної безодні посеред рівної дороги.
Вона не сказала нічого. Тільки нахилилася й підгорнула йому холоші, і він також навіть не ворухнувся: тиша їхніх тіл була абсолютною.
А мене раптом вразила оголена широчінь току — із задертими дишлами возів, з тріснутим коритом, з нещодавно полатаною стодолою, яка світилася немов пляма на брунатному тлі землі й деревини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Порнографія» автора Вітольд Гомбрович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4“ на сторінці 2. Приємного читання.