Розділ «9»

Я заніс листа нагору, до моєї кімнати, і тільки там прочитав. Мене пригнічувало те, що його зміст був настільки ясним і зрозумілим, наче це я сам писав! Так, Вацлав повинен був стати спільно роздушеним черв’яком, повинен був забезпечити їх гріхом, зробити грішними, закинути їх у пітьму визволеної пристрасті. А що, власне, стояло на заваді, чому вони НЕ ХОТІЛИ одне з одним? Ох, я це знав, але й не знав, це було щось знане — й невловиме, завдяки своїй молодості воно вислизало від дорослої думки… В кожному разі, залишалася якась стриманість, якась мораль, якісь закони, внутрішні заборони, що їм вони підкорялися… тому Фридерик, мабуть, не помилявся, вважаючи, що коли вони удвох розправляться з Вацлавом, коли розбестяться на Вацлавові, то це їм розв'яже руки! Якщо вони стануть коханцями для Вацлава… то стануть коханцями й одне для одного! А для нас застарих, це — єдина можливість еротичного зближення з ними… Вплутати їх у зраду! Коли вони опиняться там разом з нами, відбудеться переміщування й поєднання! Я розумів це! Знав також, що гріх не зіпсує їх — навпаки, їхня молодість і свіжість тільки посиляться, заплямувавшись, коли ми їх втягнемо своїми перезрілими руками у зіпсутість, поєднаємо з собою. Так, я розумів і це! Вже досить покірної і вдячної юності, тепер мова йде про створення іншої молодості — трагічно просякнутої нами, старшими.

Ентузіазм. Хіба ж не викликало це в мені ентузіазму? Так, без сумніву. Я, опинившись поза всякою красою, позбувшись мінливого серпанку привабливості, уже непривабливий, нездатний приваблювати, звиклий до байдужості природи… Ого, я ще був здатний захоплюватися, але знав, що моє захоплення вже нікого не захопить… тож брав участь у житті, як побитий пес, паршивий пес… Та коли в моєму віці трапиться оказія потертися біля юності, — коли вона саме розквітає, — навіть коштом розпусти, коли виявляється, що й бридота може бути корисною, може споживатися красою… така спокуса знищує всякий опір, вона нездоланна! Так, ентузіазм, навіть шал — але, з іншого боку… Але все-таки!.. Але як же?! Ні! Це надто божевільне! Так не роблять! Це занадто своє, занадто приватне, відрубне. І — безпрецедентне! Вийти на цю демонічну дорогу з ним, з істотою, якою я боявся, позаяк відчував її екстремальність, розумів, що він може завести дуже далеко!

Уподібнившись до Мефістофеля, знищити Вацлавове кохання? Ні, це підла й дурна фантазія! Це не для мене! Ні за що! Отже, як бути? Вийти з гри, піти до Іполіта, Вацлава, перетворити це на клінічний випадок, зробити з диявола божевільного, з пекла — шпиталь?.. Я вже збирався йти, щоб ухопити, як обценьками, цю буйну стихію, що так розгулялася. Розгулялася? Де? Що він робив у цю мить? Те, що він цієї миті щось робить, а я про це не знаю, підштовхнуло мене, як пружина. Я вийшов у двір, підбігли собаки, ніде нікого, тільки будинок, щойно мною залишений, з’явився й став поруч, наче річ. В кухонних вікнах — світло. На другому поверсі — вікно Сем’яна (про нього я забув). І я перед будинком, прошитий відстанями зоряного склепіння, загублений серед дерев. Я завагався, потім подріботів туди, де стояла брама, а при ній — цеглина, я підійшов до неї, наче виконуючи якийсь обов’язок, підійшов, а коли став поруч, роззирнувся довкола. Чи не стоїть він десь у кущах? Під цеглиною — новий лист. Ну й розписався!

«Чи ясно ви все розумієте?

Я вже дещо собі вимудрував.

1) ЗАГАДКА: чому вони одне з одним не…? Га? Ви знаєте? Я знаю. Бо це було б надто ПОВНЕ для них. Надто ЦІЛКОВИТЕ. НЕПОВНОТА — ПОВНОТА, от де ключ!

Великий Боже! Ти — Повнота! Але це — красивіше за Тебе, і я зрікаюся Тебе на користь Цього!

2) ЗАГАДКА: чому вони горнуться до нас? Чому фліртують з нами?

Бо вони одне одного з допомогою нас хочуть. Нас. А також — Вацлава.

Нас, пане Вітольде, любий мій, нас, нас. Вони мусять — через нас. Тому з нами кокетують!

Чи бачили ви коли-небудь щось подібне? Ми їм для цього потрібні!

3) Знаєте, що страшне? Те, що я, на вершині свого духовно-інтелектуального розвитку, перебуваю в легких, недозрілих руках! Боже! Адже вони ще ростуть! Вони легко-легко, ковзючи по поверхні, занурюють мене у щось, що я муситиму повністю вичерпати — розумово й чуттєво. Вони легко-легко подадуть мені чашу, яку я муситиму випити до останньої краплі…

Я завжди здогадувався, що на мене чекає щось подібне. Я — Христос, розіп’ятий на шістнадцятирічному хресті! Ну, бувайте!

До побачення на Голгофі! Бувайте!»

Ну й розписався! І знову я сидів при лампі у своїй кімнаті нагорі: видати його? Зрадити? Але в такому разі, я й себе мусив зрадити й видати!

І себе самого!

Це все було не тільки його. Це було й моє також. Зробити з себе божевільного? Зрадити свою єдину можливість потрапити, потрапити… Куди? Куди? Що це було? Знизу мене покликали на вечерю. Коли я опинився у нашому щоденному товаристві, що розташувалось довкола столу, то всі обговорювані справи — війна, німці, село, клопоти, — ураз повернулися і посунули на мене… але ніби з далекої відстані… І вони вже не були моїми.

Фридерик також сидів тут, на своєму звичайному місці — і вів розмову про становище на фронтах поїдаючи пиріжки з сиром. І кілька разів звернувся до мене, питаючи про мою думку.