Розділ «VIII. Cкабка в серці»

Може, тепер трапиться нагода викурити люльку миру. Чого їм жити, як кіт із собакою? Хоча вона й гостра на язик, як сипоне колючками, то й не позбираєш. Треба буде попросити вибачення, корона, хай йому чорт, з голови не спаде, а джентльменом із нею він таки не був, що й казати...

Ну й щастить йому сьогодні на поїздки та на дівчат...

Загальмував раптово, але мотоцикл добряче трусонуло — тільки в останню мить Едек помітив чималу яму з лівого боку дороги, не встиг звернути. Тепер він уважніше дивився поперед себе.

Гарно було. Яскраве світло фари вихоплювало з темряви дорогу, м’яко окутувало стовбури і нижні гілки велетенських ялин. Це був старий ліс — чи не найкрасивіше в районі місце. До землі широкими плахтами звисали здоровенні гілляки, пригнуті великими шапками снігу, який тисяччю блискіток сяяв у променях світла. Було тихо, спокійно, вітер ущух, а може, просто не досягав сюди, до нижніх верств пущі. Кущі ліщини і напрочуд рясної тут городини хилилися над дорогою, ніби хотіли обійняти її.

На деяких гілках ще звисали грона червоних мерзлих ягід. На снігу під кущами виднівся пташиний послід.

Осліплений заєць вискочив на дорогу, хвилину біг перед самісіньким мотоциклом, потім стрибнув убік, присів під великим кущем, щоб одразу ж зірватися й несамовито помчати далі, в безпечніший ліс.

Трохи ризиковано, рвучко крутнувши кермо, Едек повернув ліворуч. Ліс був уже інший. Високі берези і граби сплітали свої голі гілляки з яскравою зеленню хвої. Унизу слалися рідкі придавлені кущі. Білі стовбури беріз розтинали ліс перпендикулярними лініями, і від того здавалося, що вони стрункіші, кращі, аніж чорні буки. З-під купи хмизу, мов червоний гранат, блиснули жовто-рожеві вогники. Їх видно було здалеку,— здавалося, вони пильно стежать за дивним створінням, яке мчить по дорозі. Едек збавив швидкість. Скоріше догадався, аніж розрізнив, що то здоровенна сова. Тепер ліхтарики її очей погасли, затремтіли гіллячки хмизу — в останню мить, майже перед самісінькою машиною, сова, різко відштовхнувшись крильми, здавалося, навмання шугонула вгору, на мить застигла в повітрі, а тоді, наче її відкинуло вітром, важко полетіла між деревами. Велика була, пухната.

Ліс кінчився, попереду відкрилася довга рівна місцина, на якій стояли хати. Освітлені квадрати вікон свідчили про те, що там є люди. Едек ще не бував тут. Повільно під’їжджав до першого двору. Світло фари застигло на вивісці управління лісового округу.

На подвір’ї загавкали собаки, Едек чув, як вони хрипіли від люті й несамовито кидалися на хвіртку.

Хлопець енергійно і гучно постукав. Собаки, здавалося, аж скаженіли. Він постукав ще дужче, і тоді почулися кроки. Двері навіть не були замкнені. Едек чомусь був певен, що відчинить йому Віка.

— Добрий вечір, Віко!

Йому здалося, що в очах у дівчини спалахнули радісні вогники. А відказала стримано:

— Слухаю вас...

— Я до вашого батька за проханням лісничого.

— Догадуюсь... Батьків немає дома. Поїхали до Піша. Може, я виконаю те прохання?

— Боже, яка холодна і офіційна! — вибухнув хлопець і затих. Його бентежила її поведінка.

«Але ж уперта»,— подумав. І — дивно — це подобалось йому.

— Віко, я тоді не хотів образити вас. Ляпнув дурницю, ви пробачте мені...— Він простягнув руку.

Якусь мить дівчина ще вагалася, нарешті подала йому свою сильну руку.

— Залиште десь тут свою шапку і заходьте в кімнату.