Розділ «XXII. Важке змагання»

Едек думав і думав. Не хотів щось починати зопалу. Вирішив терпляче ждати, поки настане слушна хвилина. А тоді вже діяти. Щоб шанси були однакові. Так, це найблагородніше. Якщо програє, то що ж, нічого не вдієш...

Це рішення повернуло йому рівновагу. Хлопець грався з Мовчуном, потім допомагав Метекові готувати вудочки на вугрів. З травня їх уже можна ловити.

— Вночі, розумієш? — сказав Метек.— Підпливемо човном в очерет на мілкій затоці, там вони завжди жирують. Ловлять їх по-різному, можна з дзвіночком, але це не обов’язково, бо вони беруть сильно і зразу тягнуть під коріння, кущі або очерет, намагаючись обкрутитися навколо них... Так захоплює, що й не передати, треба тільки тепло вдягнутись. А ще як місячна ніч. Коло річки теж добре беруть. Може, знову пощастить, як тоді з судаком.

— Або як з отою першою щукою. Ну й вилаяв же ти мене тоді.

— Наука помогла, тепер ти вже досвідчений рибалка,— сміявся Метек.— Сьогодні вже пізно, а завтра можна буде піти до Павла, побачимо, як там йому живеться. Ти знаєш, він збирається через місяць-два одружитися.

— Божевільний.

— Може, не знаю. А вона непогана, в обличчі в неї щось є таке, знаєш...

Едек засміявся. Він ще якось не міг отак говорити з Метеком про жінок. А до Павла охоче піде, то чудовий хлоп’яга. Тепер він уже пан лісничий, аякже. Справиться, у нього є голова на в’язах.

До смерку ганяли на мотоциклі. Метек дедалі вправніше розвертався вісімками на рівному моріжку подвір’я.

— Коли б був ще один мотоцикл, можна було б і до Ольштина махнути, га?

Потім слухали в кабінеті трансляцію міжнародної зустрічі з футболу. Поразку польської команди сприйняли з похмурими мінами. А взагалі того вечора у домі лісничого панував якийсь давно вже не знаний родинний настрій. Навіть Міхал сміявся разом з усіма і, здавалося, не так журився за своїми клопотами.

Коли лягали спати, Едек знов озвався до нього:

— Як там коло річки, ти бачив? Тепер уже можна перебратися?

— Трохи підсохло, та все одно грузько. Хіба через кладку на місток, але там дуже слизько. Ризиковано. А чого ти весь час про це питаєш?

— Бо мені через Піш далеко, розумієш?

— Умгу. То вони з Трудою вже не разом живуть?

— Одчепись ти з своєю Трудою.

— Як, Едек, виходить — Труда? А я думав, що Зося.

— Дурень! Осел!

Міхал зніяковів, махнув рукою і почав розбиратися. Едек лежав, попихкуючи цигаркою. Мазур уважно стежив. Колись уже мало не дійшло до пожежі — Едек заснув із цигаркою, і жар упав на ковдру.