Розділ «XXII. Важке змагання»

Павел сидів і мовчки, уважно дивився на товариша.

— Можеш говорити? — запитав він, побачивши, що Едек трохи ожив.

— Бився недалеко звідси. Страшна бійка, я думав, що він мене порішить... Отой високий мерзотник, що восени стріляв у нас там, у Сумах. Той, що потім розквасив мені морду в Піші...

— Хто він такий? Як ти його впізнав? І як ти взагалі тут опинився? Був у тієї дівчини? — Тепер уже Павел міг надолужити своє мовчання. Він аж горів од цікавості.

— Хто? Завмлина.

— Завмлина! І не подумав би. Хоча, правда, щось таке подейкували про нього. Ну, далі.

— Я припускав, що він одвозитиме Зосю. Перебрався через річку, викупався там. Ждав його, коли повертатиметься, перегородив дорогу. Так і почалося...

Павел слухав скупу розповідь про смертельну бійку. Здивовано кивав головою.

— То це за ту дівчину ти так напав на нього?

Едек похитав головою, що мало не розвалювалась од болю.

— Ні. Мені до неї вже зовсім байдуже. Це за те, що було колись, давно... За те, що стріляв у людей і ніхто йому не міг нічого зробити. За Піш...

— От божевільний. Треба було мені сказати. Я б поміг. Такого варто освятити... Ну, зараз ляжеш, відпочинеш. Але пухне у тебе, хай йому чорт,— докинув здивовано.

— Я хочу в Суми. Пересиджу там кілька днів, бо з такою пикою людям не покажешся... Той бандит і слова не писне, боятиметься. Я сказав навмання, що ми знаємо про його зв’язок з Марцінським. Злякався страшенно.

На мить замовкли, бо здалеку долинуло рівне торохтіння мотоцикла. Хлопці розуміюче перезирнулися.

Павел почухав голову.

— У мене тут є кінь. Колишній мій лісничий позичив на тиждень. Треба дещо виорати. Запряжу, відвезу тебе лісом, понад озером. Пішки не дійдеш.

— Може, й не дійду.

Коли невдовзі вони їхали по лісових дорогах, Павел весь час оглядався на Едека. Крутив головою і все повторював одне й те ж:

— Божевільний, їй-богу, божевільний!

Едек не слухав його. Він думав про те, як чудно закінчився його шалений роман із Зосею. І навіть був радий з того.