Розділ «- 8 -»

— Так. Я сказав, що то, напевно, була камбала.

— Саме так мені й розповіли.

— Від кого ти це почув?

— Від тітки Делії.

— Напевно, вона мене дуже лаяла?

— О, ні, — заперечив я. — Окрім єдиного посилання на тебе як на «того клятого Ґлоссопа» вона, як на мене, була виключно стриманою в своїй мові, як для жінки, яка колись регулярно брала участь у полюванні на лисиць. Тим не менш мені здалося — вибач, що я кажу тобі це, друже — що на її думку ти міг би виявити більше тактовності.

— Тактовності!

— І я мушу визнати, що здебільшого згоден з нею. Хіба ввічливо, Таппі, хіба тактовно було ось так применшувати Анджелову акулу? Не треба забувати, що ця акула для неї дуже важлива. Невже ти не розумів, яким ударом буде для цієї дитини почути, що чоловік, якому вона віддала своє серце, називає це камбалою?

Я бачив, що він намагається придушити в собі дуже сильні емоції.

— А як щодо мене? — хриплячи від почуттів, запитав він.

— Тебе?

— Невже ти думаєш, — пристрасно казав Таппі, — що я став би називати цю кляту вигадану акулу камбалою, якою вона безсумнівно була, якщо б до цього мене не підштовхнули попередні події? Сказати те, що я сказав, мене побудило те, що Анжела, мала мерзотниця, перед цим надзвичайно мене образила, тож я й вхопився за можливість трохи розквитатися.

— Образила?

— Дуже образила. Виключно на підставі моїх недбалих зауважень — я просто сказав абищо для підтримання розмови — що мені цікаво, чим Анатоль сьогодні почастує нас увечері, вона заявила, що я надто матеріальний, і що мені не слід завжди думати про їжу. Матеріальний, трясця їй! Взагалі-то я дуже духовний.

— Еге ж.

— Я не бачу нічого поганому в зацікавленості тим, що Анатоль приготує нам на обід. А ти?

— Авжеж, ні. Це лише звичайний прояв поваги до великого митця.

— Саме так.

— Але все одно…

— Що?