Розділ 44

— Навіщо ж, ви думаєте, я глушу себе алкоголем? Моє тіло вже зжерла хвороба, залишилася гнила’ тканина з мертвих клітин.

Харрі мовчав.

— Я збиралася розповісти їй про це, — прошепотіла вона крізь притиснуті до рота пальці. — Що лікарі дали мені шість місяців. Але ніяк не могла знайти вдалого моменту.

Голос її звучав ледве чутно.

— Гарних моментів більше немає.

Не в силах сидіти, Харрі підійшов до величезного вікна, що виходило в сад, уникаючи дивитися на сімейні фотографії, розвішані по стінах, оскільки знав, на кому зупиниться його погляд. Місячне світло грало на поверхні басейну.

— Вам дзвонили люди, яким ваш чоловік заборгував грошей?

Фру Мольнес опустила руки. Очі її почервоніли.

— Дзвонили, але з ними розмовляв Єнс. Відтоді я нічого не чула.

— Виходить, він подбав про це?

Навіщо він запитав саме зараз? Можливо, це спроба утішити її, нагадати, що про неї є кому подбати.

Вона мовчки кивнула.

— І тепер ви одружитеся?

— А ви проти?

— Ні, чому я маю бути проти? — Харрі повернувся до неї.

— Руна… — Вона не могла говорити, сльози знову заструменіли по її щоках. — Я бачила в житті мало любові, Холе. Якихось кілька місяців щастя — і настає кінець. Чому вона не могла дозволити мені кохати?

Харрі дивився, як на поверхні басейну плаває пелюстка квітки. І згадав про баржі з Малайзії.

— Ви його кохаєте, фру Мольнес?

У тиші, що настала, йому почулося ревіння слонів.

— Кохаю? Яке це має значення? Мені досить уявляти, ніби я кохаю його, і я думаю, що покохала б кого завгодно, аби тільки він кохав мене. Розумієте?