Розділ 44

У слухавці пролунали ридання.

— Знаю. Не треба мені повторювати. Я не хочу більше думати про це.

Вона продовжувала схлипувати, і Харрі відчув, як у нього стислося серце.

— Ну, будь ласка, Харрі!

Він стис слухавку.

— Не думай про це. Не думай, Сестреня. Усе буде добре.

Вони лежали у високих заростях очерету майже дві години, чекаючи сутінків. За сто метрів від них, на краю гайка, стояв невеликий будинок, зведений у традиційному тайському стилі, з дерева й бамбука, з відкритим патіо посередині. Воріт не було, до вхідних дверей вела гравійна доріжка. Перед входом було щось на зразок різнобарвної пташиної клітки на стовпчику. Це був пхра пхуМу будиночок духів, що захищає житло від злих сил.

— Хазяїн будує такий окремий будиночок для злих духів, щоб вони не оселилися в його власному домі, — пояснила Ліз і потягнулася. — Він зобов’язаний жертвувати їм їжу, куриво й таке інше, щоб вони не розгнівалися.

— Цього досить?

— Схоже, що ні.

Вони не зауважували ні найменших ознак життя. Харрі намагався думати про що-небудь інше, щоб відволіктися від того, що може відбуватися таїи, усередині. Сюди з Бангкока вони доїхали всього за годину, але здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі. Машину вони залишили за хатиною біля дороги, поруч із загатою для свиней, і пішли стежкою, що веде нагору по крутому лісистому схилу до плато, де, за словами Руала Борка, і стояв будиночок Кліпри. Ліс так і світився зеленню, над ними розкинулося синє небо, і птахи всіх кольорів веселки пурхали над Харрі, який, лежачи на спині, прислухався до тиші навколо. Спочатку йому здавалося, ніби в нього заклало вуха, поки він не зрозумів, що вперше відтоді, як покинув Осло, потрапив у таке тихе місце.

Але з настанням темряви тиша була порушена. Усюди наростало гудіння, дзижчання, немов симфонічний оркестр налаштовував інструменти. І нарешті почався концерт: квакання й кудкудакання пішло крещендо, і нарешті до нього приєдналося виття й пронизливий, несамовитий крик у верхівках дерев.

— А що, ці тварини були тут весь цей час? — поцікавився Харрі.

— І не питай, — відмахнулася Ліз. — Я міський житель.

Харрі відчув чийсь холодний дотик до своєї шкіри й негайно схопився за це місце рукою.

Льокен засміявся.

— Це просто жаби вилізли на вечірню прогулянку, — сказав він.

І дійсно, незабаром навколо них застрибало безліч жаб.

— Це добре, що тут пасуться тільки жаби, — вимовив Харрі.

— Жаба теж їжа, — продовжував Льокен, натягнувши чорну шапочку на голову. — Де жаби, там і змії.