Розділ 44

— Вибач, я… тільки не чіпай нічого. Не зараз.

Льокен лише мовчки глянув на нього. Між безволосих брів Ліз залягла глибока зморшка.

— Харрі, ти як?

Він опустився на стілець.

— Усе закінчилося, Харрі. Я втомилася, ми всі втомилися, але все вже позаду.

Харрі тільки похитав головою.

— Ти хочеш щось сказати мені, Харрі?

Вона нахилилася до нього й поклала свою велику гарячу долоню йому на лоб. Так робила колись його мати. Чорт.

Він підхопився зі стільця й вибіг геть. Ліз і Льокен про щось тихо перемовлялися в кімнаті. Він подивився на небо, шукаючи хоч одну зірку, але не міг відшукати жодної.

Час наближався до півночі, коли Харрі подзвонив у двері. Відкрила Хільде Мольнес. Він дивився в підлогу — забув попередити по телефону, що прийде, — і тепер чув по її диханню, що вона от-от розридається.

Вони ввійшли в кімнату й сіли. Пляшки із джином не було видно, і хазяйка виглядала тверезою. Вона витерла сльози.

— Знаєте, вона хотіла стати стрибункою із трампліна.

Він кивнув.

— Але їй не дозволяли брати участь у звичайних змаганнях. Судді не знали, як її оцінювати. Деякі вважали, що відсутність однієї руки — це перевага при пірнанні й що це не за правилами.

— Мені шкода, — сказав нарешті він. Це були його перші слова з моменту приходу.

— Вона не знала про це, — продовжувала Хільде. — Якби знала, то не розмовляла б зі мною так.

Її обличчя зіщулилося, вона схлипнула, і сльози струмками потекли по зморщечках навколо рота.

— Про що не знала, фру Мольнес?

— Про те, що я хвора! — скрикнула та, закривши обличчя руками.

— Хвора?