Розділ «5»

Він продовжував стояти. Потім підійшов до стіни з книгами й дістав одну з них.

— Ви розумієтеся на історії медицини, містере Ешлі?

— Ні, — відповів я.

— Ви знайдете її тут, — сказав він. — Інформацію, яку шукаєте. Або ж можете запитати лікарів, адреси котрих я із задоволенням вам повідомлю. Існує особливе захворювання мозку, виражене в новоутворенні, або в пухлині, під час якого хворого тривожать галюцинації. Йому може здаватися, наприклад, що за ним стежать. Що найближча людина, наприклад, дружина, щось проти нього задумала, або зраджує його, або ж хоче відібрати гроші. Ні любов, ні будь-які умовляння не здатні вгамувати цих підозр. Якщо не вірите мені або нашим лікарям, поцікавтесь у себе на батьківщині чи почитайте цю книжку.

Як правдоподібно він говорив, як спокійно, як упевнено. Я уявив, як Емброуз лежить на тому залізному ліжку на віллі Санґаллетті, замучений, спантеличений, а поруч спостерігає цей чоловік, аналізує симптоми, один за одним, може, позирає понад тією потрійною ширмою. Я не знав, правду він каже чи ні. Зате я знав, що ненавиджу Рейнальді.

— Чому вона не послала за мною? — спитав я. — Якщо Емброуз перестав їй довіряти, чому вона не послала за мною? Я знав його краще за всіх.

Рейнальді з різким звуком закрив книжку й поклав її на полицю.

— Ви ще дуже молодий, правда ж, містере Ешлі?

Я пильно на нього поглянув. Я не розумів, до чого він веде.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуттєва жінка так просто не здається, — сказав він. — Називайте це гординею, наполегливістю чи як вам завгодно. Хоч ми й звикли вважати інакше, їхні почуття набагато примітивніші за наші. Вони знають, чого хочуть, і ніколи не здаються. Ми воюємо, проливаємо кров, містере Ешлі. Та жінки також здатні боротися.

Він поглянув на мене своїми холодними, глибоко посадженими очима, і мені нічого було сказати у відповідь.

— Якби я був тут, він би не помер.

Я підвівся й пішов до дверей. Рейнальді знову смикнув за дзвоник, і слуга прийшов провести мене до виходу.

— Я написав, — сказав Рейнальді, — вашому опікунові, містерові Кендалу. Пояснив йому все до дрібниць, усе, що сталося. Я можу ще чимось вам допомогти? Ви ще надовго плануєте залишитися у Флоренції?

— Ні, — відповів я, — нащо мені тут лишатися? Мене тут нічого не тримає.

— Якщо ви бажаєте відвідати могилу, — сказав він, — я повідомлю наглядача на протестантському цвинтарі. Сам цвинтар простий і невибагливий. Звісно, надгробку на могилі ще немає. Його закінчать трохи згодом.

Він повернувся до столу та написав записку, яку передав мені в руки.

— Що буде написано на надгробку? — запитав я.

Якусь мить він мовчав, ніби міркуючи, доки слуга, що чекав біля дверей, подав мені капелюх Емброуза.