Розділ «4»

— Що сталося з його одягом, — запитав я, — з його речами, з книгами, паперами?

Чоловік здавався стурбованим. Він повернувся до дружини, і вони обмінялися кількома словами. То він щось питав, то вона. Обличчя жінки зблідло, вона стенула плечима.

— Синьйоре, — звернувся до мене чоловік, — моя дружина допомагала графині збиратися, коли та від’їздила. Вона каже, що графиня забрала з собою все. Всі речі синьйора Ешлі склали у велику скриню, всі його книжки, все. Тут нічого не лишилося.

Я поглянув їм обом в очі. І повірив, що вони кажуть правду.

— І ви не знаєте, — запитав я, — куди подалася місіс Ешлі?

Чоловік похитав головою.

— Вона покинула Флоренцію, це все, що нам відомо, — сказав він. — Графиня поїхала наступного дня після похорону.

Він відчинив важкі парадні двері, і я вийшов на вулицю.

— Де він похований? — запитав я, безликий незнайомець.

— У Флоренції, синьйоре, на новому протестантському кладовищі. Там поховано багато англійців. Синьйор Ешлі там не сам.

Здавалося, він намагається запевнити мене, що Емброузові там не самотньо, і що в темному замогильному світі його потішить товариство земляків.

Уперше за весь час я не витримав його погляду. То був погляд собаки, чесний та відданий.

Я відвернувся, і щойно я це зробив, як почув, що жінка раптом крикнула щось своєму чоловікові, і перш ніж він устиг зачинити двері, вона проскочила назад до вілли й відкрила велику дубову скриню біля стіни. А потім повернулася, тримаючи щось у руці, і дала це чоловікові, а він передав мені. Його зморшкувате обличчя розслабилося, він відчув полегшення.

— Графиня, — сказав він, — дещо забула. Візьміть із собою, синьйоре, це тільки для вас.

Це був капелюх Емброуза, крислатий та зігнутий. Той капелюх, який він зазвичай носив удома від сонця. Він не підійшов би нікому іншому, бо був надто великий. Я відчував на собі їхні стривожені погляди, вони чекали, чи я щось скажу, а я все крутив і крутив той капелюх у руках.